Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС»

«Дуже приємно, подумав я, прання — дуже приємно. Хай буде прання, раз у мене немає вибору. Щоб його сказати таке, щоб видатися спеціалістом у цій галузі?»

Я ледве не засміявся — такою кумедною була ця думка. Але не сказав нічого. Нехай. Нам добре сидіти разом. Сидіти і мовчати. Ось і все.

Парк поволі звільнявся від ледь помітної димки, яка наче окутувала дерева, коли я прийшов сюди. Зараз добре стало видно кожне дерево, поміж деревами снували люди, долинали голоси і сміх, може, б я й без цієї бабусі встав і пішов кудись — од цих голосів і сміху, а може, б розчинився у них, а от бабусю тепер я мусив пересидіти.

Я повернув голову, зиркнув на бабусю і відчув, що вона готується вставати. Ще кілька хвилин тому настроєний вороже, тепер зрозумів, що і прагну, і боюся, аби вона не пішла. У ній ніби був захований мій порятунок. Може, від самотності, може, й від самого себе. Вона була частинкою того світу, з яким я почувався у розладі.

Відчуття, що присутність цієї бабусенції мені потрібна, виникло раптово, так, скорше всього, коли здалося, що вона має вставати. Наче вона справді була мені потрібна. Невже я прагну ліквідувати отой розлад?

— У цьому місті гарний парк, — поспішно сказав я.

— Так, — охоче згодилася вона. — Я люблю тут відпочивати. Особливо після роботи, коли натомишся.

— І дуже затишні алеї.

— Неподалік мого дому, там он, з другого боку, — вона показала рукою, — є сквер, може, знаєте, на центральній вулиці, мені туди ближче, але там якось незатишно.

— Так, там незатишно.

Я сказав це, аби щось сказати. Як і все інше. Але що говорити далі, я не знав.

Не візьмешся ж їй розповідати про себе.

Бабуся тим часом таки підвелася. Мабуть, уже відпочила.

— До побачення, — сказала вона.

— До побачення.

Я дивився їй у спину і намагався злови¬ти обривок якоїсь думки. Щось наче мав би спитати в неї. Таке відчуття в мене виникало останнім часом доволі часто.

Уже коли вона відійшла на кілька десят¬ків метрів, я рвучко підвівся і кинувся на-здоганяти.

— Пробачте, я…

Вона здивовано обернулася на мій голос. Я дивився їй просто у вічі і все ще не знав, про що ж мені запитати.

— Я хотів запитати, чи не знаете ви… Чи не знаете ви, які є готелі в Лучеську… Які є готелі… крім тих, що в центрі, бо там немає місця…