Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС»

А може, мені тепер здається, що було це розуміння? Тоді я злякався його, тоді я ще був на дистанції, хоч дихання й ставало все переривчастішим, але я підганяв себе і змушував нічого не думати, запевняв, що якось воно обійдеться.

Цьогорічна моя відпустка минула не¬ймовірно швидко. Мені хотілося розтягти кожен день, і, лише потративши даремно тиждень часу на пошуки якогось виходу, я зрозумів, що треба тікати до самого себе, до свого відчуття часу. Я перевершив сам себе: вигадував усілякі ігри з Ірочкою, екскурсії в гори, ми провели там чудово час, у Криму, я поїхав туди, хоч не мав і найменшого бажан¬ня, а для цього мусив просити гроші у мами, хоч знав, що вони більше потрібні Михайло¬ві, який будував свій будинок. Це теж була гра, натужна гра у веселість, у «все добре», це була гонка без переможця, тільки за мною ніхто не гнався, Магда була задоволена, Магда посміхалася.

Магда сприймала мої умови гри. Вона вранці, коли тільки сходило сонце, бігала за мною берегом, вона віддавала мені Ірусю, з якою я грався кілька годин, вона спостеріга-ла і раділа з цієї гри, і розуміла… Так, вона розуміла, що в мені все це неприродне. Що це втеча, і все.

Інакше й бути не могло. Я сподівався ж купити майбутнє її мовчання. Тоді я не знав, що Магда…

— Ви дозволите, молодий чоловіче?

Я здригнувся з несподіванки. Біля моєї лавочки стояла бабуся років шістдесяти п'яти, може, трохи більше, дивилася на мене запитливо і… прохально, наче лавка справді була моєю приватною власністю, а бабуся забула вдома дріб'язок, щоб заплатити за сидіння.

— Ви дозволите сісти? — повторила вона вже більш наполегливо.

— Звичайно, — буркнув я.

Вона сіла, акуратно розправила спідницю, щоб, не дай Боже, не зім'яти це старомодне диво темно-шоколадного кольору. І блузка була такого ж кольору, і вся вона була, наче шоколадна.

Мені захотілося встати й піти, я вже став підводитися, і тут до мене поверну¬лася пригасла було злість. Ніби й справді лавочка належала мені. Я вирішив пере¬сидіти цю, не знати звідки виниклу, бабусенцію. Щось у її шоколадній постаті було таке, ідо змушувало протестувати. Може, ці стиснуті губи, може, погляд, яким обдару¬вала мене, коли вже вмостилася на лавці, у погляді прохальність швидко переросла у насторожену цікавість. Ввічливість її мене роздратувала, нехай так. Але те, як вона після цієї несміливої прохальності по-господарськи розсілася на лавочці, роздратувало іде більше. Адже воно свідчило, що ввічли¬вість була показною. Бабуся могла просто підійти й сісти.

Невже мене просто роздратували її декілька необов'язкових слів? Чому? Бабуся сиділа й сопіла, дивлячись вздовж алеї. Йти нікуди вона не збиралася. Я ж не міг тепер зібрати думок докупи. Не міг думати про щось кон¬кретніше, що б дозволило мені згаяти час, доки вона піде.

— Осінь вже чути, — сказала бабуся. — І листя цього року почало жовтіти рано.

Я мовчав, бо збагнув, що коли мовчатиму, вона швидко виговориться й таки піде собі. Тоді я теж встану і покину цю лавочку.

— Старій нема чого робити, напевне, думаєте ви, — сказала бабуся. — От вона і веде балач¬ку. Я посиджу трохи й піду.

«Дуже приємно», — подумав я.

І несподівано злякався, що вона й справді піде. Дівчат на сусідній лавці вже не було, я й не помітив, коли вони зникли. Мені… мені просто необхідна була її присутність.

— Осінь цього року справді буде рання, — ска¬зав я.

— Ви так вважаєте? — зраділа вона.

— Судячи з деяких прикмет…

— А я займалася якраз пранням, скінчила, от і вирішила прогулятися.