Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС»

А втім, я тішив себе ілюзією. Маленькою порівняно з тою, яку вже пережив, яка розсипалася на моїх очах, і фініш був на диво глумливим. Я боявся порушити тишу. Тиша була більшою за мене самого, за всі мої прагнення.

Я відійшов од вікна і знову сів у крісло. Раптом подумав, що дуже добре було б, якби до моїх ніг прилестився кіт і потерся об них. Я б погладив цього ніжного пухнастого котяру і, може, й заговорив до нього. Може, він у відповідь нявкнув чи замурчав, а я б удавав, що мені цікаво з ним спілкуватися.

Кота, на жаль, у нас не було. І покидати кімнату й виходити на вулицю я не мав сили. Навіщо? Навіщо, коли я не втечу від того, що трапилося? Від минулого неможливо утекти. Минуле — це ми самі. З нашими успіхами і невдачами, точними попаданнями й помилками. А втім, чого-чого, а помилки не було. Я не помилився, вибираючи Магду. Я мусив її обрати. Вона повинна була належати мені. Та Магда, на яку дивилися захоплені люди в залі. Ну, а, природно, поруч з нею, роблячи все для неї, я повинен був втілювати в життя свої великі плани.

Так, я не кохав Магду, хоч тішив себе ілюзією кохання і довго, аж до вчорашнього дня, переконував себе в протилежному. Решта вже не має ніякого значення.

Те, що було після залу — наші побачення, весілля, робота в інституті й на заводі, приїзд у це місто, вже не мало великої ціни. Найбільшу вартість мав той вечір.

Я ще побачив себе тоді, коли танцював з Магдою, її руки, покладені мені на плечі, і підвівся. Тепер можна було вставати і йти, куди завгодно, хоч іти мені, власне, не було куди.

Я поблукав трохи містом, а потім подивився зарубіжний детектив. Випив після сеансу склянку соку в гастрономі неподалік від кінотеатру, їсти мені не хотілося. Я вийшов з гастроному і поплентався у протилежний від кінотеатру бік.

Дорогою я зустрів знайомого інженера з нашого заводу і поінформував, що подивився кіно. Він сказав, що теж хотів би побачити цей детектив, тільки от чи дружина погодиться — десь там ходила по крамницях, а він поспішав їй назустріч.

— Вона не любить детективів, — сказав знайомий.

— Хто вона в тебе? — спитав я.

— Учителька, — відповів той.

— А-а, — протяг я. — Ну, може, вмовиш.

— Вона швидше додому потягне, борщ варити.

— Борщ — серйозна справа, — сказав я.

— Ну, бувай.

Я провів його довгим поглядом. Так і не зрозумів, що він мав на увазі, коли казав про борщ. УДВОХ варять чи що… Ніби це для мене важливо.

І тут я збагнув — так, важливо. Я відвернувся і пішов далі, у неминучий протилежний бік. Уже за кілька метрів по тому, як я відійшов, майнула думка — може, піти ще раз до того кінотеатру побачити, яка в нього дружина? Але чим я поясню свій прихід? Палкою любов'ю до цього детективу, про який я сказав «так собі, дивитися можна». А втім, чому я певен, що вони прийдуть і борщ не переважить?

Тут я став пригадувати, якими бувають борщі. Варити вміла і Магда, а її мати, моя теща, — вона взагалі варила незрівнянний червоний борщ. Щось вона додавала у нього таке, окрім буряків, капусти, томатного соку, цибулі, що пальчики оближеш. Я ніяк не міг відгадати, що робить борщ таким смачним, бо було враження, що не капуста й не буряки, і навіть не вміння гарно засмажувати. Теща ж на моє запитання тільки загадкового посміхалася.

«Головне — що ти борщ любиш».

Головне — що я люблю борщ…