Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС»

Але ми приїжджали до Магдиних батьків щонайбільше разів п'ять. То були дні великих турбот про улюбленого зятя.

Я часом їх ставив поруч — Магду і її матір. Магда більше була схожою зовні на батька. До гармонії в сім'ї, у стосунках не надто прагла. Ні, я, здається, не маю рації, я виправдовую себе. Чи треба це робити, чи треба це мені самому?

Мої ноги несли мене вулицею, я йшов далі, як автомат, і часом мені здавалося, що на вулиці лишаються люди, у яких моє обличчя. Вони стоять на місці, вони нікуди не рухаються, між ними якась певна рівномірна відстань, і — найголовніше — моє обличчя, залишене у цих людей, теж застигле.

Я йшов далі вулицею, наповненою людьми, яких, крім мене, ніхто не бачив, і раптом мені здалося, що так само ніхто не бачить мене справжнього, того, хто йде вулицею. Десь угорі крізь хмари просіювалося сонце, виглядали цілі клапті голубого неба. Я побачив ці голубі шматки, коли підвів голову — буде погода.

«Навіщо?» — подумав я.

Я спитав себе «навіщо?» й спинився. Огля¬нувся. Повз мене пройшли двос незнайомих молодиків, жваво жестикулюючи. Вони спе¬речалася про нову марку мотоцикла. Уривок розмови, що долетів до мене, сповнив моє єство глухим, якимось ниючим роздратуванням. Так починає боліти зуб, коли ще не усвідомлюєш цей біль. Або не хочеш усвідомлювати, намагаючись загнати біль туди, звідки він виник. Це відбувається інтуїтив¬но, надто коли ти зайнятий чимось іншим. Я ж не був нічим зайнятий. І в цьому була найбільша прикрість і причина того, що біль ростиме, поки його не спиниш. Чим спини¬ти, я не знав. Просто стояв на тротуарі, люди обминали мене, я ловив уривки їхніх роз¬мов, намагаючись хоч за щось ухопитися, і майже відразу губив ту тоненьку ниточку, за яку щоразу хапався.

Уривки розмов, за які я намагався вхо¬питися, нічого не давали й нічого не по-яснювали.

— Він учора нагадав мені…

— Відчуваєш, якого це кольору?..

— Чому не повернеться?

— Він так сказав.

— Вір його словам…

— Не вірю.

— Не віриш, що я теж можу мати власний гонор?..

Я перестав слухати, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, зримому. Але зір ні на чому не зупинявся.

Я поводив головою туди-сюди. Знайомі мені будинки, ось ту крамницю я добре знаю, у цей двір теж заходив.

Світ довкола мене був той самий, що й учора. Просто я був іншим. Але що з того, коли я не сприймав уже так, як мав би все сприймати сьогодні. З моєї самотності слід було виборсуватися. Але майже відразу я усвідомив, що не зроблю цього. Я не хотів далі грати ніякої ролі.

Хтось наштовхнувся на мене, пробурмотів лайку, потім вибачення. Це був уже літній чоловік, за хвилю перед цим, певно, заглиблений у свої думки. Я подивився, як він іде вулицею трохи перевальцем, згадав його здивований погляд, широкий ніс, що, здавалося, з цікавістю принюхався до мене. З цікавістю, але без здивування, на відміну від його господаря. Чоловік не спинився, здивування згасло так само раптово, як і з'явилося, і я зрозумів, що немає ніякого сенсу чипіти далі отак по¬серед вулиці.

Я подивився в тому напрямку, куди йшов, і побачив білу арку центрального міського парку. Не вагаючись і миті, я попрямував до входу. Затримався лише на східцях, збився з ритму ходи, переступив з ноги на ногу і пішов далі. Мене збила думка, що в парку робити мені нема чого.

І все ж я зайшов до парку, пройшовся центральною алеєю, опинився біля воріт дитячого містечка. Діти бігали між мініатюрними замками, сідали на великого зеленого крокодила, відлитого з цементу, спускалися з гірки-теремка. Я любив при¬ходити сюди з Іринкою, любив бачити її здивування, з яким вона підходила до те¬ремка, заглядала знизу догори, де на краях даху теремка сиділи кумедні птахи, відда¬лено схожі на півнів.