Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС»

Він здивовано подивився на мене, і в його погляді зблиснула настороженість. Я відзначив, що ми приблизно однакового росту і однакової комплекції. Він лише був на років п'ять, а може, й більше молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.

«Усе повторюється, подумав я, невже справді все повторюється? Невже цей молодик — я в поліпшеному варіанті? І чого він чекає до біса? Чи він чекав, що я почну бійку?»

— Ви, здається, хочете щось запитати? — сказав непрошений гість з убивчим спокоєм.

— Так, — сказав я, намагаючись теж бути спокійним, хоч мені це вдавалося з неабиякою натугою. — Ви тільки-но закінчили університет, авжеж?

— Так, — сказав він.

— Поздоровляю, — глумливо сказав я і навіть не намагався приховати цю глумливість. — Поздоровляю і бажаю всіляких успіхів!

— Дякую, — сказав він. — Тільки іронізувати не слід. Я справді закінчив університет і маю свої плани.

— І ви, звичайно, подаєте неабиякі надії? — спитав я тим самим тоном, пропустивши його зауваження мимо вух. — Чи й масте вже своє підприємство? Може, банк?

— Яке це має значення?

— Таке, що я теж подавав колись неабиякі надії і пишався тим.

Він примружено подивився на мене. Я витримав цей погляд, в мені росла люта байдужа ненависть. Не до нього, а до когось наче третього, незнаного, котрий міг підслуховувати нашу розмову.

Той третій мав бути не схожим на обох нас і щось мати від нас обох. Він мав слухати уважно, щоб потім використати почуте, може, навіть засміятися наприкінці розмови абощо, а потім зникнути. Але його майбутнє зникнення мені байдуже, а ось існування — ні.

Тут я відчув, що повітря в кімнаті затхле, що варто буде відчинити кватирку, ледве я спекаюся цього типа. Я не витримав, оглянувся і побачив, що кватирка відчинена.

— Якщо ви чогось не досягли, то винні самі, — сказав гість. — Повірте, я ні в чому не винен. Звинувачувати мене так само безглуздо, як цей будинок, що він стоїть саме на цьому місці. Зрештою, хоч я й не вірю в долю, але… Така жінка, як Магдалена Григорівна, заслуговує бути щасливою.

— І ви все зробите для неї, авжеж?

— Так, і в цьому немас нічого смішного, — запевнив він. — Мені вас шкода, якщо ви не зрозуміли, хто вона така.

— Ви просто безтямно закохані, друже мій, — сказав я. — Так само, як був колись закоханим я. Мені теж хотілося перевернути гори. Потім я зрозумів, що не все залежить від мене.

— Вибачте, — перервав досить неввічливо він, — але це виправдання слабких людей…

— До яких ви не належите? — перервав уже я його. — Ілюзія, молодий чоловіче. Річ тут не в силі чи слабкості.

— Ні, — сказав він. — Ні. А втім, бувайте. Я вас не збираюся ні в чому переконувати.