ЧОГО ВОНИ ЦІЛУЮТЬ НАС
Я тільки на поріг — вона назустріч. І в щічку мене, Сталося це так несподівано, що я аж подих затамував. Щоправда, була на це й інша причина — ми щойно з Ковбасюком, прощаючись, пропустили по два кухлі свіженького «Жигулівського». А вона сяє, а вона щебече...
Другого вечора, стоячи на порозі в обіймах Марисі, я вже не дихав хвилин зо три. Зрозуміло, цього разу не від несподіванки, а тому, що з нагоди Семенюкового сорокаріччя перехилили по чарці «Перцівки». За годину, відхекавшись, я замислився. «Треба, Петре, робити висновки. Почує запах — покарає. Дивись, кріпко покарає!»
На чергове річчя до Елли Спиридонівни я не пішов, послався на головний біль. Тищука з дисертацією поздоровив не в ресторані, а у відділі й чкурнув чимдуж додому.
І знову Марися чмокнула мене...
Настали, шановні, для мене часи — самі розумієте. Хлопці на пиво, я в кущі. У відділі чиюсь круглу дату відзначають — хворію з обіду, ледь ноги переставляю. А Марися знай собі цілує щовечора...
І тут заїло мене. Чого це, думаю, одного мене дружина має цілувати щодня? Чому немає такого кохання, скажімо, у Ковбасюків? Приходить, бач, щоранку, мордує розповідями. То вони, гляди, День меліоратора відзначали, то свято рибалок. Тут, дивись, й День охорони здоров'я настав, хлопці, звісно, готуються.
Тож вирішив я допомогти товаришеві. Якось послав до Ковбасюків Марисю. Піди, кажу, про наші взаємини повідом. Навіщо, мовляв, таке шалене кохання від людей приховувати. Не пішла — побігла.
Наступного дня Микола, тільки-но зачув, що колеги збираються ушановувати молодого діда Василя Петровича, схопився да бік і, вибравши момент, шмигонув з відділу за мною, також хворим, як на те.
Тепер нас обох дружини щовечора, зустрічаючи, цілують у щічки. Порадилися ми з другом і бачимо: треба й шефу, Павлу Дмитровичу, допомогти. Вирішили з Миколою: у вихідний до його Олімпії навідаються наші щасливі жони.
Володимир Золотарьов
ТАКТИКА
— Ні, ні і ще раз ні!— рішуче заперечив голова місцевкому Гнат Сидорович Круць.— Так вам, шановний Миколо Оверковичу, не бачити путівки, як власного вуха. Не дадуть, це точно. А коли самочинно... розмови всілякі підуть, мовляв, у нас тільки начальство по курортах і їздить. Ні, треба міняти тактику. Я тут поміркував і дещо придумав. Покладіться на мене, все буде гаразд. Так-ти-ка!
І коли на розширеному засіданні місцевкому перейшли до третього питання — «різне»,— Гнат Сидорович кашлянув у кулак, обвів лагідним поглядом присутніх і почав:
— Виділено нам, товариші, дві путівки. Кому дамо? Поміркуймо. Але спершу згадаймо про план. За минулий місяць, сором оце й казати, лише сімдесят шість процентів маємо. Ось так ми трудимося! А хто винен? В першу чергу ви, Миколо Оверковичу. Як начальник цеху. І вам нести за це відповідальність. Можливо, покарання. Але ж, товариші, кого найбільше б'ють за наші спільні прорахунки? Його. У кого найбільше доган? У нього. Має їх, якщо не помиляюсь, шість. А скільки разів йому, пробачаюсь, шию милили? Безліч! Ми, так би мовити, завше збоку. А він, бідолаха, страждає. І, ясна річ, понизився у чоловіка тонус. Запрацювався, запарився. Безвихідь? Є вихід. Треба вам, Миколо Оверковичу, розвіятися, відпочити, їдьте. А тоді, посвіжілого, здорового, бадьорого, зі світлою, як кажуть, головою, ми і запитаємо за план. І будемо принциповими: що тепер заважає? Відпочив — будь добрий, працюй, крутись, думай. Виправдовуй наше довір'я. Ось так будемо говорити з ним. Я маю рацію, товариші? Отож-бо!
Далі. Не все гаразд у Миколи Оверковича і вдома. Причина? Все той же план. По собі знаю: тільки нелади на роботі — гарчу на домашніх, нервую. Ось так і в нього. Геть розклеїлися взаємини з Ганною Порфирівною. Пішли сварки, колотнечі. Теща, як завжди, підключилась. Не вистачало, щоб оті сімдесят шість процентів нам ще й сім'ю розвалили. А як зарадити цьому? Треба, щоб вони удвох побули у спокійній обстановці. Море, знаєте, пальми, різні там круїзи...
Отож, вношу пропозицію: ці дві путівки виділити Миколі Оверковичу і Ганні Порфирівні. Хто за це — прошу голосувати. Одноголосно...
Володимир Золотарьов
ЗНОВУ ЖЕРЕБКУВАННЯ
Головбух Братенко зазирнув у приймальну до Василя Григоровича і жахнувся — там терлися п'ять замів шефа, три заввідділами, завкадрами Синиця і всі чотири бойових постачальники. Пробитися на прийом, отже, було нелегко, але головбух вирішив пе здаватися. Тому зайняв чергу і почав цікавитися, хто й за чим проривається до шефа. Народ мовчав. Затаївся й Братенко. На обід він не пішов, аби не прогавити черги. Всі страшенно квапилися, нервували. Раз навіть спалахнула сварка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Веселий ярмарок» автора Кисельов С.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ“ на сторінці 48. Приємного читання.