Розділ «ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ»

Зніміть свої хрести,

Допийте мовчки пиво

Та підіжміть хвости:

Минуле ваше чорне,

Немов пекельна ніч,—

Над ним відбили дзвони

Навіки, звісна річ!..

Юрій Пригорницький

ПРИБУЛЕЦЬ, БЛАСТЕР ТА КУЛЬКОВІ БЛИСКАВКИ

Дивний народ люди.

Тим паче читачі фантастики. Вони, бачте, чекають не дочекаються, коли ж у реальному житті відбудеться наша зустріч з інопланетянами. Гадають, що так і посиплються добродіяння й усілякі рятівні рецепти на всі життєві випадки.

Іван Костьович Каляник до інших цивілізацій відчував професійну відразу і ненависть.

Зустріч Івана Костьовича з інопланетянином загартувала ці почуття. Не забути йому жахливого вечора...

Іванові Костьовичу виповнилося п'ятдесят п'ять. Він був стомленим, тихим одинаком. Працював редактором невеликого видавництва, серед співробітників вважався миротворцем-добрягою. Проте ця доброта аж ніяк не заважала Каляникові бути людиною, котрої багато хто боявся.

Ні, ні, не варто перебільшувати — цих багатьох, щоправда, було не так вже й багато. Надто — порівнюючи з рештою людства, яку Каляник віддано любив.

Отож, у цій своїй любові Каляник робив виняток лише для так званих авторів. Вони це відчували. А тому поважали його. Спілкування з Каляником допомагало авторам усвідомити, які вони надокучливі, які багатослівні, як мало золотих літературних зерен у їхніх машинописних снопах; які недотепні їхні дотепи, яка в них нерозумна зарозумілість, як давно віджило те, що вони вважають своїми відкриттями, і яке нове те, про що вони намагаються забути; як не на часі їхні розпатякування про час; яке «недрукабельне» те, що вони вважають «читабельним».

Щоденно доводилося в той чи той спосіб прищеплювати авторам ці думки. Жахлива робота, невдячна, шкідлива... На щастя, досвід, навички, доведені до автоматизму, й палка любов до людства сприяли стоїцизмові Івана Костьовича.

...Того вечора Іван Костьович куняв перед телевізором. На кольоровому екрані щось борсалося — якісь барви, якісь обличчя, що здавалися рожево-поросячими плямами,— все це заколисувало, огортало мохерово-затишним і теплим... Крізь дрімоту Іван Костьович відчував свій родинно-святий, пуповинний зв'язок із тими, хто готує ці чудові передачі.

Програма наближалася до кінця. Каляник зібрався було перевалитися в ліжко й простягнув руку до панелі з кнопкою «Вимк.», аж тут пролунав гучний стук у двері.

Іван Костьович пішов до передпокою.