Предок

— Гм, не дарма ж я гімнастиці віддавався! — немов би незважливо, але дуже хвалко сказав Слоу.— Одного я так рубнув, що відтяв голову з рукою.

— Одначе вас самих ледве не вбив старий якийсь дід, та вирятували вас вояки,— сказав капітан, показуючи на Суфлі; йому не сподобалася самохвальба Слоу, і він хотів уколоти його.

— Гм, як бо ви кажете, пане капітане: ледве не вбив — хіба ж так легко мене вбити!.. Я вже зовсім замахнувся був на голову діда й розбив би її, як старий горщик, якби не влізла та черепаха...

— Погана річ похід! — озвався капелян,— не можна чоловікові і вмитись по-людськи. Сьогодні дали мені таку воду, що більш похожа була на каву, аніж на воду...

— Гм, рано ви почали жалуватись, отче! Може, прийдеться й без води сидіти; добре, як ще є що у рот вкинути! — сказав Суфлі.— Я й так уже, йдучи у похід, привчався якомога менше їсти й пити.

— І що ж, привчилися? — пробубонів кореспондент, запхнувши рот сиром.

— Де там привчився!.. Як став привчатися — ще більше їсти став! — сумно відказав Суфлі.

— Погано! Військовому треба до всього звикати: який-небудь сухарець та води ковтнути, часом з калюжі,— от і вся їжа й напиток на день,— толкував кореспондент, випускаючи по слівцю з повного рота.

— Зате ж маємо ту відрадну думку, що ми тут не для себе трудимося, а для усієї людськості, що ми тут виступаємо проводирями культури, просвіти, несемо в ці степи, до цих звірів світло науки... І нас не забудуть! Може, колись оці самі, що тепер так нас ненавидять, або їх потомки принаймні будуть згадувати нас і наші імена будуть наймилішими для них іменами! — розводив капелян.

Всі згодилися на це і випили за свою сподівану славу й популярність. Кореспондент додав також кілька слів (він їх потім надрукував у якомусь часописі по два пенси за рядок): «Наша війна — це ера культурна. Ми прийшли тепер віддячити арабам за ті дріботинки науки, що колись дали вони нам, і ми за ті дріботинки даємо їм цілі хліби, що задовольнять їм жадобу науки».

І знову усі згодилися й випили. Тільки капітан Годж нічого не сказав, а пив мовчки. Він не мав у голові ніяких думок про культурну місію; він пішов у похід, бо був військовим, а був військовим на те, щоб пити вино та курити добрі сигари,— виходило, що й метою всіх оцих війн і боїв було вино та сигари, більш нічого. Де воювати, з ким воювати — все одно було йому; його навіть не просив ніхто привезти з походу яку-небудь пам'ятку на зразок печінки гіпопотама або нігтя крокодила... Стріляючи арабів, забираючи добро їхнє, він не ненавидів їх, але й не жалував — треба було бити, бо це була служба й за неї він діставав платню.

Тим часом увійшов капрал і сказав, що зловили якогось араба, так чи не схочуть розпитати його. Це було якраз у пору. Вся громада одностайно постановила покликати араба перед себе. Кореспондент зараз витяг з кишені книжку, завбільшки з добрий латинський словник, щоб завести туди, що буде казати араб, і почав писати вступ:

«Увечері, 27 лютого, як ми, потомлені битвою, страшенною спекою, віддихали серед побитих, скривавлених ворогів та підкріпляли себе деякими консервами, до нас привели,— кореспондент зирнув на араба й писав: — привели араба. Це був уже старий, але ще дужий сухий дід, справжній король пустині. На нім була біла кирея, широкі штани, постоли, вишиті взірцями, дуже несхожими з тими, які ви бачите на жіночих сукнях та убраннях. Чоло у нього було наморщене, глибокі зморшки здавались чорними пружками, ніздрі роздулись, мов у гарячого коня, очі сипали іскрами з-під нахмурених брів. Мало хто осмілився б заглянути йому в очі, жінка зомліла б перед цим орлиним поглядом. Це був один із тих арабів, що проходили колись від краю до краю великі землі, зоставляючи по собі розруйновані села, пожежі, знищені країни... Але tempora mutantur 1, і, здається, ніколи так не справдувались оці слова великого поета вічного Риму, як тепер...»

Так писав пан кореспондент, заразом приблизно обраховуючи стрічки в голові й мало журячись тим, чи його опис дуже годився з дійсними подробицями, далеко прозаїчніши-ми. Арабові тому, якого він так пильно описував, на погляд було років 55—60, але це був ще дужий дідок. Звісно, ні «королем степу», ні «одним із тих арабів, що...» він не був. Це був старий хлібороб, що весь свій вік кохався у своїй ниві, у своїй худобі й лаявся зі своєю жінкою, старою й поганою. Одначе тепер лице у нього, завсіди просте й добре, було хмуре, зуби він зціпив, чоло наморщив, пошматована, де-не-де закапана кров'ю одежа латками звисала з нього. За арабом увійшов і товмач — рудий і плюгавий єврей чи араб — і зігнувся перед офіцерами мало не до землі. В Александры він був мишурисом коло деяких «заведеній», але, почувши нюхом ліпші користі, проміняв свою «працю» на уряд товмача. Якось вищачи, спитав він капітана:

— Що ясновельможність ваша спитати його скаже?

— Розпитай, звідкіль він, чи багато люду в селі було, скільки побито, ну — все...

Товмач повернувся до араба, й морда в його з лисячої зараз стала вовчою.

— Ти, старий дурню, хочеш живим бути? Скільки даси?.. А то таке оповім від тебе, що й смерті тобі не знайдуть. Скільки даси?

Старий мовчав.

— Та кажи ж, на свині б тобі їздити! Даси десять червоних?