Предок

Санки бігли, набираючи снігу крізь лини; коні брязкали і пирхали. Через кілька часу вони вибігли на шпильочок; внизу у балці стояло маленьке село, його ледве можна було примітити: тільки чорніли гілляки садів та димарі заметених снігом хаток.

— От і село,— заговорив знову худий.— Вам злазить, Маріє Степанівно, а нам ще пертися скільки... Щасливі! Прийняли б до себе на ніч мандрівців бідних...

Дівчина щось хотіла сказати, але тільки закашляла, закашляла дуже, аж захиталась.

— Як ви дуже кашляєте,— сказав другий,— простудились, чи що?..

— А біг його зна, це вже давно в мене.

— А ви не так-бо байдуже: з таким кахиканням можна й лиха нажити...

— І нехай,— сказала дівчина.

— Ого! — відказали враз обидва чоловіки.

Санки зупинилися коло старого, покривле- ■

ного ганку, вкритого очеретом. Дівчина витягла з-під ніг якусь пачку і вийшла із санок.

— Бувайте здорові! — попрощалась вона.

— Прощайте... а за своє кахи-кахи не забудьте,— додав один.

Вона, не обертаючись, байдуже махнула рукою й пішла в хату...

Санки рушили й поїхали селом.

— Що це вона — така вже бідаха, що й життя не миле? —спитав той самий.

— За правду береш, що вона каже?

— А то як.

— Е, вдає з себе,— одказав худий. Другий покрутив головою, але не сказав нічого.

Санки виїхали за село і швидко зникли серед білого, безкрайого степу...

Дівчина пройшла у покій, низький та широкий. Там згасаючи горіла лампадка; олива вигоріла, й гніт тріщав, набираючись води; полум'я крутилося й миготіло. Тіні танцювали за ним по стінах, чудно освічуючи увесь покій; стільці, ліжко, стіл то виринали з темряви, то ховалися знову... Заносило оливою й кислим борщем.