Предок

ми діди й чоловіки, вернувшись із поля — бо тут усе були хлібороби,— й довго балакали: віддихаючи в холодку, міркували про інглізів та великого пророка, оповідали всякі чудасії. Вони не боялися, що інглізи йдуть на них — звістки про святого Магді втішали їх, підкріпляли, дух в них розпалювали; вони раді були все знести, все потерпіти від інглізів для свого пророка, для свого царства. Чудно було б почути цих тихих селян-хліборобів, що увесь свій вік, здається, нічого не бажали, окрім щоб хліб добре уродив; що нікого не ненавиділи, окрім яких-небудь польових шкідників. А тепер міркували про довічне правовірне царство, збиралися вмирати для якогось Магді, від якихось інглізів. Думка про те, щоб піддатись ворогам, і на хвилину не залазила їм в голову... Не в одного дядька заниє серце, як гляне він на дітей, що ганяють курей по дорозі, на рідні низенькі хатки і повітки, як подумає, що все оце загине задля того пророка,— але дядько перемагає себе й мовчки слухає, що міркує сільська рада.

З вечора у вівторок, як заходило сонце, зібралися селяни у свою бідну, невеличку ме-четку й слухали тих молитов, що лопотів старий, беззубий мулла, завзятий рибалка. І він, і вони мало що розуміли в тих молитвах, але слухали пильно, богобоязливо, сподіваючись завтра погинути за свого пророка й побачити всі ті райські чуда й втіхи, про які їм розказувано стільки. Світло ліхтарні блищало, освічуючи обсмалені лиця хліборобів, зняті догори зашкорупілі руки... Очі світились вірою, страх сховався кудись на самий низ душі. У той час усе село вмерло б і не поворухнулось.

Усю ніч в селі не лягали спати. Щоб не дісталась ворогам худоба, постановили вигнати її у степ річкою, бо з інших боків скрізь стояли вороги. Воли, коні, корови помалу, з нехіттю виходили, дивуючись, що це їх так рано виганяють. І напитись не дав їм араб, що виганяв їх, а погнав річкою за село, де береги розлягались і можна було вийти на степ. Але худоба не йшла, довго гукав на неї араб, довго, не слухаючи його, стояла вона,— нарешті побігла на берег. Арабові здалося, що його віл зупинився над річкою і востаннє глянув на свого хазяїна; очі в нього дивилися так розумно, немов то людина була. Араб подивився услід худобі й мовчки втер сльозу на своєму зморщеному, сонцем попеченому лиці. Шкода йому стало хазяйства, паші, де щороку вивертав він гострим ралом вогкий, чорний, пахучий грунт... Він, поспішаючи, вернувсь на село.

Там усі готовилися до бою. Рушниць на все село було тільки дві, з кремінцями, з підставками і з перехрестями, щоб їх ставити; два дядьки, що ходили колись гайдамачити в степ, взяли ті рушниці, а решта — хто що попав: той шаблюку, той дрючка, а той — лук із стрілами.

Та не гірш цього клопотались і англійці. Це, як сказано, мала бути перша битва для них, і всі готувались до неї. Капітан Годж видав диспозицію дуже стратегічну, немов збирались брати Париж або Берлін. Розставили кругом вартових, чистили зброю, згадували рідних і милих, не спав ніхто. Капітан з поручиками сидів за північ, оповідання про війну, про битви з індійцями, зулусами, бурами йшли без кінця, й під їх впливом оповідачам здавалося, що вони вже старі вояки — що то вони бились і з індійцями, і з сіпаями, і з усякими страхами. Поручики вже бачили себе генералами.

Другого дня ще не світало, а все давно прибралось. Джугур стояв над невеличкою річкою, серед безкрайого степу. Зелені купи дерев, жовті поля, лани, гаї виразно ясувалися серед рудого степу, на котрому тільки де-не-де росли маленькі кущики бур'яну, сухі, сірі, густо запорошені. Глиняні береги річки йшли згористо, обросли лататтям, густою травою; кущі похилили своє гілля, купаючи в прозорчастих хвилях листя, тут дрібне, там широке, лапасте. Берегом, поміж зелених садків, під широким листям пальм та бананів, немов під зеленими наметами, виглядали солом'яні покрівлі маленьких хаток, межи хатками — городи, а далі — широкі лани й паші, то ясно-зелені, то темні, то жовто-золоті. На селі, було, рідко кого побачиш вдень — там пусто й тихо, зате на річці — там цілісінький день полощуться, було, діти, стоїть череда, коні, воли, верблюди ховаються від африканської спеки; у сухому, гарячому, тихому повітрі гулко розходилося ревіння худоби, дитячий крик, булькання і гомін хвиль та щебетання пташок, що живуть та виводяться без ліку в густому похилому гіллі.

Але в той день, 27 лютого, було якось незвичайно: не чути було дитячого гомону, череда не ревіла, йдучи з кошар та хлівів, і довга пісня хлібороба не розлягалась, не лунала по широких ланах. Тільки булькала річка та щебетали пташки, як звичайно.

Англійське військо стало трьома купами.

Поручик Слоу з дозволу капітана Годжа сказав промову до війська. Промова була дуже похожа на славну мову Наполеона в Єгипті, тільки замість пірамід на вояків дивилися тепер солом'яні покрівлі хлівів та хат. Військо гаркнуло у відповідь на закінчення, сурмач заграв^ пішли: посередині — капітан Годж, ліворуч, над річкою,— поручик Слоу, а праворуч, під гаєм,— поручик Суфлі.

На селі було тихо, немов повмирали всі. Тільки як наблизились вояки до огорожі, звідтіля загув дужий крик, полетіли каміння, стріли і наче батогом швигонуло — стрільнули обидві рушниці. Два вояки упали. Підкріплені своїми сміливими ватажками, вояки загукали й собі і побігли лавою на село. Пішла бійка. Рушниці голосно лунали по степу; дим білими клубочками схоплювався й розходився між деревами; перелякані незвичайним гуком собаки вили по всьому селу; стебла розкішної паші хилились, ламались під важкими чобітьми вояків; роса блищала на тих стеблах, і здавалося, що вони плачуть — не'за собою, а за людьми, що, мов напоєні якою проклятою отрутою, нівечать чужу працю...

Чоловіки й старі діди, жінки й діти — все зібралося під огорожею села. У кого була яка-небудь зброя — бився; у кого не було — сидів, чекаючи смерті. Деякі кричали, гукали, щоб підкріпити один другого, інші мовчали, мов заніміли, нерухомо дивились на батьків, на братів, на дітей. Одна бабуся, задихаючись, гірко ридала й голосила з жалю за одиноким сином — таким високим, гарним, хистким, що натягав лука своїми дужими руками, де під тонкою шкірою переливалися грубі, міцні

жили. Цей син примусив її забути і пророка, і довічне царство, і клятих ворогів — вона голосила, і ніхто не розважав її: кожен думав про свою смерть.

Вояки, гукаючи й стріляючи, кинулись розбивати огорожу. Найсміливішим здався поручик Слоу. Він тільки-тільки перед походом купив собі патент на поручика за спільні гроші батьків, дядьків, тіток — усе людей незаможних, і тепер в голові його стояли всі великі вояки від Ахілла до Велінгтона; йому здавалось, що тепер під цим бідним селом він добуде всесвітньої слави. Скинувши шапку, розпатлавши волосся, він махав своєю шабелькою і галасував так, що перелякав би і своїх вояків, і арабів, якби й ті не кричали.

Швидко вояки розбили огорожу і влізли в село. Один за другим падали люди, поливаючи кров'ю суху землю, кроплячи нею білі стіни хаток. Вояки розлютувались і не давали пощади нікому; та й селяни самі її не бажали. Віра в пророка, запал, злість на бузуві-рів-інглізів в ту хвилину забили їм памороки; їм не було шкода ні життя, ні рідних пальм, ні тихих хвиль говорливої річки.

Збившись докупи, довго билися вони шаблями, дрючками, камінням. Найбільше вояків побито було над річкою, коло якоїсь повітки. Сивий, але ще дужий, сухий дід, ухопивши обома руками якусь тяжку, велику шаблюку, махав нею, не зупиняючись, немов машина; очі йому під лоб зайшли, що й зіниць не було видко; за кожним разом він хижо, наче звірюка, гарчав. Коло його було троє молодших; двоє ще відбивалися якимись штабами, третій упав навколішки і, держачись за прострілені груди, разом з кров'ю видихував душу; очі його, вже невидющі, звернені були на другий край села — мов би дивився він на свою хату, на солом'яну повітку, над котрою вилися, щебечучи, ластівки. Та й добре, що він вже не бачив, що там діялося тепер. Молодиця його, гарна й дужа, напала на якогось вояка, била спершу залізякою, а потім ухопила його зубами за руку та так і скаменіла. Бідний вояк, недавно тільки шевцем бувши, бив її з лівої руки похвою, держачи її так, немов хотів підошву краяти. Облита кров'ю, побита, покалічена жінка все не відставала, повалила вояка й качалася з ним по куряві. Вояк страшенно кричав, перелякані діти галасували ще гірше, аж поки надбігли вояки і, добивши жінку, насилу визволили товариша.

Тільки над вечір скінчилася бійка. Більш як половину селян побито, постріляно, порубано; хто зостався живим — утік, заховався. Коло побитих ніхто не порався; вони лежали, як впали, підплили кров'ю, занесло їх курявою, яку підняв сухий, гарячий вітер.

Увечері англійці впорались. Порубаних товаришів зібрали й поклали у мечеті. Старшина, кореспондент та капелян зібрались у більшеньку хатку сільського старшини, що стояла на краю села, над річкою. Вони розхазяйнувалися, мов у себе дома: постелили килимок по долівці, поставили залізні розбірні ліжка; на столі наклали наїдків і консервів, пляшок з вином і пивом. Капітан Годж сидів посередині; його червоне, налите вином лице, тільки що вимите, дуже відрізнялось від білого коміра; очі приглядались до прозірчастих пляшок, що здавались золотими від свічок.

Поручик Слоу, той самий, що так сильно воював, у дуже втомленій позі сперся на спинку стільчика, далеко протягнув довгі, сухі ноги й відпочивав від своїх героїчних учинків.

— Ух, як я втомився!— сказав він, влучаючи вилками в якусь рибку.— Я ледве на ногах стояв, як увійшов попереду своїх вояків у село; руки так намахались, що ледве розвів...

— Е, ви, Слоу, сьогодні шибалися більше всіх, ви, здається, своєю рукою не одного вбили? — запитав Суфлі.