Предок

Це був великий момент в моїм житті. Мені тоді скінчилось дев'ятнадцять літ, і я був у останнім класі гімназії. Батько — педагог за професією і покликанням — умисно віддав мене до школи пізно, до класу значно нижчого, ніж мої можливості, аби я не мав труднощів в науці; і вона справді не завдавала мені труда, хоч я вважався кращим учнем не тільки свого класу, але й цілої гімназії. Я мав багато вільного часу, і, ставши бібліотекарем великої і гарної гімназійної бібліотеки (вона обслуговувалася самими гімназистами, під номінальним наглядом офіційного бібліотекаря), я, можна сказати — плавав у книжному морі і впивався ним. Письмен-

ство, літературна праця ввижались мені найкращим уділом на землі, а загострене національне почуття і культ громадського обов'язку, прищеплений батьками, в сумі зробили для мене свого роду завданням життя — вести роботу на ниві українського письменства, в інтересах українського життя.

Обставини склалися так, що мої батьки, щиро прив'язані до рідної Київщини, опинилися на Кавказі, серед російської і зросійщеної людності, і тільки раз на три роки мій батько діставав довшу вакаційну відпустку, котру використовував для об'їзду широко розгалуженої рідні своєї, а ще більше — моєї матері. Він використовував ці об'їзди на те, щоб скріпити й поглибити в мені пієтизм до рідного краю, його природної краси, етнографічних особливостей, мови, пісні, поезії. Не бувши активним українцем в теперішньому розумінні, але відзначаючись поетичним почуттям, він відчував живо красу українського життя і його традиції і передав це мені. Тільки те, що в його спокійній, ясній, зрівноваженій натурі жило більш пасивно, в сфері внутрішніх переживань, майже не впливаючи на його діяльність, в моїй напруженій, нервовій вдачі набирало характеру домінуючого стимулу для мого мислення, уяви й чуття. Я був самітним мрійним молодиком, заглибленим у свої внутрішні переживання; годинами міряючи чи то стежки батьківського садка, чи то порожній, незвичайно до в'язничого схожий гімназійний двір, вимріював я довгі фільми своєї майбутньої діяльності: образи, розмови, такі яскраві, що вони приводили мене до повної втоми і вичерпання,— а руховою силою того всього був, звичайно, мотив національний.

Відірваність від рідного краю, постійне пробування серед чужородців (я був пансіонером гімназії в Тіфлісі, де буквально не було ні одного українця,— а й поза гімназією не знаходив нікого), з другого боку — незвичайно різнобарвний національний склад людності, серед котрої доводилось обертатись, атмосфера національних питань і конфліктів різних місцевих культур з російським централізмом — все це екзальтувало мої національні почуття й робило їх осередком моїх дум та емоцій. Мета, зміст і щастя життя уявлялися мені в тім, щоб послужити національному українському відродженню. Я був знайомий з історією відродження слов'янських народів. «Исторія Славянских Литературъ» Пипіна й Спасовича належала до найбільш дорогих мені книг. В «Истор. ВЪстникЪ» я відшукав начерки з історії нової укр. літератури покійного М. І. Петрова, читав і перечитував їх із захопленням. Навпаки — «Задачи украинофильства» Костомарова наповняли мене тяжким сумом. Слабкий розвиток українського відродження, розпорошеність української інтелігенції, занедбання нею свого обов'язку перед без'язикою і безосвітньою народною масою, відречення від славного минулого, від таких скарбів рідної народності — здавались мені всесвітньою ганьбою і безчестям, яке крило й мене, й усі живучі покоління — поскільки б вони не хотіли прикласти рук до того, аби від того безчестя очиститись.

Справа при тім уявлялась мені — як у всіх тих історіях національних відроджень — головною з формального боку: національного усвідомлення, засвоєння мови, розвитку літератури — популярної, мистецької і наукової. Розуміється, основним змістом того уявлялись визвольні, демократичні, дещо соціалістично зафарбовані Кирило-Мефодіївські ідеї — так як інтегральним змістом російської культури мислилися ідеї Бєлінського і Щедріна, народництво 1840—60-х років і т. д. Але далі моя думка не заглиблювалась. У мене не було знайомих ні з революційних російських гуртків, ні з радикальних українських. Діяльність української еміграції і її розходження з київською громадою залишались мені цілком невідомими. Програма діяльності таким чином дуже спрощувалась.

І так спровадивши собі з Києва кілька книжок, які можна було купити на тодішнім безконечно убогім київськім ринку, з «Кіевскою Стариною» в руках,— котру сюрпризом виписав для мене батько (ніяких українських видань в місцевих бібліотеках, розуміється, не було),— я постарався використати вакації 1884 p., щоб увійти в українську літературну роботу, або краще сказати — в процес українського писання. Пригадую собі таке перше оповідання — «Страшний свідок», чистої води пробу пера, на цілком пусту романтичну тему, котрої архаїчну шаблонність я сам відчував, але просто брав як «сочинение на заданную тему». Потім була більш серйозна проба — на власних, дуже болючих переживаннях: «Остання кутя»,— де я хотів змалювати поезію українського різдвяного обряду. Далі дещо з соціальної сатири — «Унтер-офіцер Трохим Скавучак», коли не помиляюсь, тип до крайності задоволеного з своїх талантів і успіхів малоросійського унтер-офіцера — за модель служив мені один «дядька» нашого гімназійного пансіону. Нарешті серію цих перших «проб пера» вінчав отой екзотичний образок «Бех-аль-Джугур» — на тему тодішньої окупації англійцями Судану: боротьби з повстанням Магді і приборкання місцевої магометанської людності. Я вклав сюди свої тодішні визвольні й антиімперіалістичні настрої. Використовуючи своє деяке практичне знання магометанського світу, щоб конкретизувати свої гадки й надати своєму оповіданню місцевого кольору, я писав як український патріот і противник насильства й експлуатації колоніальних народів так званими висококультурними: іронізував з хиткої моралі і релігійного лицемірства цих імперіалістичних експлуататорів. Написавши це оповідання в лютому 1885 p., я відчув, що зробив дещо цінне. В цій гадці поза моїм внутрішнім переконанням мене підтримував прихильний відгук найбільш авторитетного з учителів нашої гімназії М. В. Горяєва, з котрим я був в приязних відносинах і читав йому ці свої початкові оповідання.

Тому я наважився надіслати їх на перегляд, відгук і використання І. С. Нечую-Левицькому, з котрим я сйи-сався, прочитавши в тих же начерках Петрова, що він займає посаду вчителя в Кишинівській гімназії. В тодішній літературній генерації це була найбільш визначна і для мене доступна фігура, і я рішивсь віддатися під її патронат. Побоюючись провалу, я підписав першого листа якимось криптонімом і просив відписати на ім'я одного з своїх товаришів. І яка ж то була радість для мене, коли тижнів через два цей мій товариш подав мені грубенького листа, акуратно надписаного округлим, розлізлим письмом вічно хворого письменника і запечатаного для більшої дискреції великою червоною печаткою. Я цілком ясно бачу цього конверта, надписаного слабосильною рукою, блідим, вилинялим чорнилом, і переживаю той буйний приплив радощів, що мене тоді обхопили. Я ввійшов в літературні зв'язки, у мене єсть знайомий, патрон — визначний український письменник. Він висловив мені цілком серйозно, не як школяреві, а як письменникові, свої гадки. Я міг вповні покластися на нього, і я довірив йому мої проби пера і моє перше літературне досягнення — мого «Бех-аль-Джу-гура» — і відкрив йому моє ім'я. Я відчув себе літератором. Я знайшов себе і свій шлях в житті.

Листування з Дм. Вас. Марковичем не дало вже мені такого вдоволення, як листи Ів. Сем. Нечуя — в них не було такого сердечного єлею, що в автора «Хмар». Але нічого! Моє оповідання було прихильно оцінено, прийнято, і вже я відчував себе настільки твердо на своїх літературних ногах, що навіть міг згори собі брати які-небудь дрібні колючки.

Але тут і скінчилась моя белетристична кар'єра! Я був белетристом всього лише кільканадцять місяців. Надійшла катастрофа — так само глибоко відчута, як і це моє перше і останнє літературне щастя. Щоб зрозуміти його відповідно, треба б мати поняття, наскільки екзальтованим мрійником я тоді був. Я вступив у стадію приготування до екзамену зрілості (матури). Незважаючи на те, що я й так був прегарно підготовлений, я, повернувшись із Різдва 1885 року, засів за підручники так, наче переді мною не було іншої мети як задивувати екзаменаційну комісію. Атмосфера взагалі була підвищена. Випуск того року вважався небувалим в історії гімназії багатством здібних, а може, не так і здібних, як добре вишколених випускників (абітурієнтів). Наш покійний директор Лев Львович Марков, великий амбіт-ник, наперед пишався результатами цеї матури і — чого ніколи не бувало — наперед виписав медалі для абітурієнтів, щоб роздати їх з пишністю при закінченні матури. П’ять золотих медалей, ви подумайтеї Цього ще не бачив не тільки Тіфліс, але й ціла Кавказька округа, відколи стояв світ. Я, як перший учень гімназії, відклав усе набік, не поїхав навіть на Великдень додому — річ цілком неймовірна. В мені було щось із вдачі факірів, з їх нахилом і замилуванням до якнайбільших напружень волі, і я тепер напружував її на це марне завдання — матурального рекорду. І раптом прийшов провал — який провал, кат його забери!

Традиційним спортом для матуристів було викрадення текстів випускних тем (клявзур). Тому, що вони оточувалися незвичайним секретом — вироблялися радою попечителя для цілої округи і з усілякими обережностями передавалися в гімназії, однакові для всіх, це було спортом так само для гімназії цілої округи — викрасти цей секрет. Вважалося, що та гімназія, що цей секрет відкриє і передасть іншим, робить свого роду професійну послугу цілій матуральній верстві. Це був свого роду класовий обов'язок матуристів супроти класу директорів і учителів. На це збирались гроші, велись секретні зносини, вигадувались чисто пінкертонівські штуки. І от цим разом це вийшло наверх і окошилось на нашій гімназії, а в нашій гімназії особливим тягарем лягло на мене — першого учня гімназії, округи і т. д. власне за цю першість. Директор і вся інша гімназійна братва не чули себе через роздратування й гнів. Такий прегарний, чудово вишколений і підготовлений випуск! На бісового батька були йому потрібні ці матуральні теми, коли він і без них прекрасно їх би подужав! Це правда: теми були замінені новими, і наш випуск цілком добре на них відповів. Але тим не менше наша гімназія — перша гімназія округи — оскандалилась. Неприятелі амбітного нашого директора постарались роздмухати це. Директор і учителі не виходили з жалю. Замість тріумфу, така ганьба. Нас позбавили медалей, нас вважали за ледарів. «Вам хотіли зробити параду, а тепер ви тікаєте «кхак ворі»,— роздратовано дошкуляв нам наш класний наставник Окропір Елізабарович Хевт-суріяні своїм грузинським акцентом. І хоч як ми були вбиті, ми не могли стриматися від приємності повторювати цю фразу його акцентом, що нас так потішав,— незважаючи на страх, який на нас наводив цей Яфетит своєю непогамованою вдачею. Я незвичайно глибоко, підвищено-вразливо відчув цю катастрофу і всі зв'язані з нею моральні пониження. От куди заводить амбіція! До біса амбіцію. До біса всі честолюбні плани. Вони будувались на літературі, на письменстві — до ката літературу, до ката писання. Це одне лоскотання амбіції. Треба взяти себе в руки. Скрупулятне виконування обов'язків — і більше нічого. Ніякої нагороди за це. Замість компліментів і похвал треба привчити себе до ганьби і поневірки. Я пережив духовну трагедію Гоголя в мініатюрі і зломив перо белетриста.

Коли б я жив сто літ раніш, я пішов би був у монастир, на твердий послух, і викликав би подив нічними стояннями і безнастанними молитвами. Тепер же я наклав на себе не меншу аскетичну дисципліну — але проходив її на філологічному факультеті Київського університету, реформованому за уставою 1884 року. Треба знати, як ця устава покалічила філологічний факультет і яку ненависть викликала до себе класична філологія, котрою навантажено всіх студентів без різниці: істориків, словесників, філософів, спихнувши на другий план предмети їх спеціальності. І от тоді буде зрозуміле моє аскетичне самоумертвлення, з котрим я, вже вибравши для себе спеціальність української історії, змусив себе — тому що це мені було непотрібне і ніякого реального інтересу не мало — з незвичайною совісністю студіювати латинських і грецьких класиків, щоб виконати на всі сто процентів вимоги цього злобного статуту, розрахованого на те, Щоб убити всякий громадський інтерес в студентів університету, відвернувши їх від тих живіших дисциплін, що їх інтересували, до студій граматики, метрики і всякої іншої схоластики. Я знав, що такі мої пильні заняття, мої аскетичні крайності, моя пунктуальність при виконуванні нових університет-

ських приписів викликають хибні тлумачення, підозріння в кар'єризмі, молчалінстві і т. д. Я вважав це для себе моральною школою. Я в душі був революціонером, наважився йти пробоєм против усіх заборон і обмежень українського слова й життя, знав, що працюватиму не в російських університетських рамках, а за кордоном, ніяких російських відзнак і лаврів не вимагаю, але свідомо нагинав себе до всякої всячини — тим більше, коли вона була для мене прикра, противна. Вона вимагала самовідречення — це те, що було мені потрібне.

В тім безповоротно загинули мої белетристичні плани. Довгий час я навіть не читав белетристики, не тільки що не писав. Пізніше дозволив собі дещо — але не друкував нічого. З писань моїх університетських років я потім надрукував оповідання «Неробочий Грицько Кривий»: белетристичне оброблення одного судового рішення. З переїздом до Львова, коли навколо завелось стільки об'єктивних даних, а не мною самим вимірених собі прикростей і клопотів, мій аскетичний ригоризм ослаб, і я писав частіш, друкуючи в «Зорі» і «Літер.-Наук. Вістнику».

Новою хвилею прийшла до мене охота до писання після першої революції, серед нових обставин і незвичайно різноманітної, пекучої й тривожної діяльності, яку я вів одночасно в Києві і Львові. Але я вже не дивився на це белетристичне писательство як моє громадське діло, ці колишні мрії відійшли безповоротно. Я писав, коли мене охоплювало бажання поділитися настроями, гадками, образами, які обсідали мене і не давали спокою, шукаючи свого вислову. Я не міг його дати ні в своїх наукових працях, ні в публіцистиці,— а вони не хотіли залишатись «зачиненими дітьми» моєї думки.

Так з'явилися речі, зібрані потім під спільними назвами «Sub Divo» і «З старих карток».

Може, вони збудять і тепер в кому-небудь подібні рефлекси, зворушать не безплідно чию-небудь уяву. Як ні — нехай зостануться «людським документом» свого часу.

Із книги

«З ЮНИХ ДНІВ»

нгліиське військо приишло до Бех-аль-Джугур у вівторок 26 лютого в обід. Це були резерви; вони, може, з місяць, як тільки рушили з берегів Альбіону, а тиждень, як пішли в похід. Вперше були вони на війні; бех-аль-джу-гурці були перші вороги, котрих вони надибали. Капітан Годж, що був за ватажка у цьому маленькому війську, де разом з погоничами, з крамарями, з кухарями не було й двісті чоловік, послав сурмача з білим парламентським прапором сказати джугурцям, аби піддались доброю волею.

Але джугурці не схотіли. Вони навіть не пустили в своє село товстого, червонопикого сурмача, рудого дядька, напівєврея, напівара-ба. Вже заздалегідь дійшли до них звістки, що кляті бузувіри інглізи прийшли руйнувати оселі правовірних. Крамарі, що їхали іноді через село, розповідали всякі страхи про них — про попалені села, зруйновані мечеті, про побитих, порізаних людей. Але ще більше розказували про великого пророка Алаха-Магді, про його силу, відвагу, розум, богобояз-ливість. Розказували, що були всякі великі чуда й знамення у Мецці, коло могили Магомета; що премудрі люди знайшли в Корані проречення, очевидячки, про Магді — що він зруйнує царство невірних і заснує велике довічне царство підданців великого пророка. Вечорами на порогах аж за північ сиділи купка-