Предок

Дівчина засвітила свічку в зеленому покривленому поставці й стала передягатись. Вона була висока з себе, худа й білява; лице в неї було саме звичайне — бліде, трохи жовте, прив'яле вже; волосся щільно прибране за уха, очі сірі... Дівчина здавалася дуже стомленою і дуже їй було не по собі. Вона помалу роздягалася, здіймала своє убрання, думаючи про минулий вечір; ті спогади не були веселі.

«І нащо пішла я туди?—думала вона.— От ще не перестала дуріти! А час би знати добре, що там не мені бувати: великі радощі — сидіти та позіхати в кутку, дивлячись на чужі веселощі... Ні, ждала ще чогось, сподівалася на доброго, ну й просиділа. Тепер вже звикла до цього, а колись то гірко дуже було: усі регочуть, тішаться, жартують, а я сиджу мовчки, усім чужа, десь межи старих або сама. Набіжить хто-небудь, кого трохи сором візьме, що все коло одної крутиться, спитає що-небудь, аби тільки сказати, присяде на хвилинку, не дослухає, що кажеш, схопиться і втече знов куди-небудь. Вибачайте, мовляв. А от колись-то, у батюшки на йменинах, хтось набіг отак був, а я, дурна,зраділа, щось стала розказувати — їй-богу, добре щось; правда, що й свого там було не багато: прочитала десь була... тільки стала до самого цікавого підходити, зирк — а він не слухає: відвернувся та дивиться кудись. Зупинилась, а він повернувся, мекнув щось: «Еге ж, гм... вибачайте!» — схопився та миттю у другий куток, до якоїсь «красуні». І так це мене тоді вразило, що й пішла зараз і дома довго плакала».

Та це був звичайний кінець — сльози й сльози, гіркі та в'їдливі, як осіння мряка, вічний плач, що їй не жити по-людськи, що вона якась обметиця... Адже в тій отарі, де виросла вона, для дівчини не було дороги, як тільки заміж; то було бігання наввипередки за чоловіком: коверзували, хитрували, скільки сили, й горе, хто відставав,— для неї не було вже місця під сонцем. «Заміж, заміж, заміж»,— змалку чула дівчина; про те, щоб поставити дівчину на ноги, щоб надати їй сили, хисту жити самій, не спираючись на чоловіка,— про те й не знав ніхто. І то ввійшло в кістки і кров, що як хто хоче дітей похвалити, про хлопчика скаже: «Розумний буде», а про дівчину: «Буде гарна». Лише в тому щастя, спасіння для дівчини; і котра не дістала його, дурно силкуватиметься чим іншим заступити. Це затямила й вона, і довго розглядала дівчина лице своє в люстро, стараючись знайти в нім якусь красу. Дарма. Бліде лице, сірі очі, русе, як пачоси, волосся — нічого кращого не могла знайти вона, як не причепурилась в убогі свої убрання, як не зачісувалася. Для неї не було надії, й вона сама переконалася в тому незабаром. Дурно закликала, заманювала мати «кавалерів» до дочки, дурно впадала, клопоталась коло їх — вони все оббігали її хату. І мати зривала серце на дочці:

— Викохала таку корову та на свою шию! Нема, щоб, як інші, якось принадити!..

Ті мартопляси, що тиняються по вулицях, відверталися, заглянувши в лице дівчині, за нею не слідкували по місту недоростки-шко-лярі, на неї не зглядалися в церкві,— й усе оце жаром падало на її душу. Гірко було, заздрість і злість брала часами, але до всього привикнеш: тільки й життя того, що привикати. Візьмеш утямки й те, що «не всі пани, треба комусь і свині пасти» або «скачи, враже, як пан каже» і «сиди та не рипайся»... і багато ще дечого.

— Звикнеш, звикнеш... все ж таки нема-не-ма, а й зворушиться в голові, задуриш, задумаєш бозна-що. От була й на вечір поїхала, а чого?., нудилась тільки... І сама хазяйка чудно якось подивилась, мов би сказати хотіла: сиділа б краще дома! А три карбованці в кишені пурхнули, наче й не було, а ці карбованці, може,ще й як у пригоді б стали. Спасибі директорові, що наказав дати гроші, а далі що буде! Біг його зна святий, що в голову їм западе! Ходи тоді, припадай, щоб позичили; дадуть карбованця, а поки дадуть, так поневі-ришся, що рада б вернути того карбованця... А тут дров не привезли через того гаспидського писаря... Який холод стояв у хаті! В усі щілини, дірки так віяло, аж гуло, аж співало, бодай таких співів не довелося чути; й думки такі сумні та нудні наспівують, аж душа заболить. Змерзнеш, як собака, тільки загартуєшся тою хусткою. А тут мати ремствує, вередує, а тут під вікном ледач усяка збереться, та публіку зчинить, вражий писар когось нашле. Як тільки не завісиш добре вікна,— дивишся, вже стоїть, розглядає, усміхається яка-небудь пика погана, і що ти йому зробиш!..

І в очах у дівчини ставали один за другим «образки з життя»...

Голова сидить у розправі, гикаючи й дряпаючу бороду, а вона мусить стояти і просити.

— Що ж, хоч би не все, а десять карбованців дали... де ж таки...

— Не можна, панночко, грошей у Правленії нема.

— Та мені як же? Звідки ж я жити буду?

— Й геть-то негаразд так казати: люди там, може, з голоду вмирають, а вам на які-небудь забобони бабські...

Соцький регочеться на дотеп «начальства», широко роззявивши рота.

— І зовсім так не годиться, навіть проти бога, найбільше вам, панам: ви, пані, маєте як лучче показувать, а не то, щоб... наприклад, скажемо так...

Ну й без кінця так.

Або так ще:

— Нема грошей у Правленії. Хочете — крамом заберіть у крамниці в мене.

— Та у вас там нічого нема.

— Як нема? От тобі... Усе єсть: мило, гребінці, голки... хочете—борошном візьміть...

— Та нащо мені борошно ваше?