Розділ «ВІДСЛОНА ПЕРША»

З бічних дверей до кімнати входить на милиці безногий (однієї ноги нема) ще й безрукий (однієї руки нема), молодий, а вже сивий «дядя Гриць». Мистець — маляр. Одягнений в засмальцьовану стару одежу, немов тракторист в степу. Він молодий віком (30–32 роки), але старий досвідом, пошарпаний в життьових бурях. Розкішне, хоч і сиве, волосся, підстрижене «під миску»; високе чоло, сміливий, суворий, зосереджений погляд — свідчать про людину не пересічної вдачі. А дві прямовисні глибокі зморшки над бровами збуджують думку не про мистця, а скорше про суворого прокурора, міцно замкненого в собі.

Дивиться на годинника на руці й сідає до мольберту на стілець, хапаючись, бере пензля:

— Півгодини лише маю… Він чорт пунктуальний…

— Дядю Гриць!.. — підкотився хлопчик на вельо. — Що ти малюєш оце?..

— Коники, товаришу Борисе, коники… — «Дядя Гриць» кепкував з гіркою іронією, либонь над самим собою і, зідхнувши, штрикав пензлем через силу в мальовидло.

— А навіщо?..

— «Для сміху», товаришу Борисе!.. — (і посміхався гірко, щось думаючи).

— Але ж ти вже коники намалював…

— І знов малюю… хай воно сказиться…

— Варум?.. Га… Але ж це не «коник», це якась пані, о…

— Пані… Але все одно коник…

— Варум?.. А чого вона «коник»?

Мовчанка. «Дядя Гриць» хмуриться, ховаючи посмішку межи брів. А Борис не здавався, заінтриґований:

— І Гітлер — теж коник?.. що ото ти малював…

— І Гітлер теж «коник»…

— Варум?…

«Дядя Гриць» ще дужче хмуриться — і не витримує, суворість його раптом щезає і він регочеться, хапаючи Бориса за русявого чуба й куйовдячи його:

— Чого ти до мене причепився, як німець — «Варум… Дарум…?!» — Коли ж я сам в тому нічого вже не тямлю!.. (зідхає нагло) — Ех… Гіркий наш хліб, товаришу Борисе!. — і пускає хлопчика, дивиться на годиник:

— Ну, біжи гуляй… Виглядай маму… А я мушу кінчати…

Хлопчик викочується з кімнати, а мистець чухає потилицю заклопотаний, злісно дивиться на мальовидло й іронізує: