Розділ «ДОВБУШ Повість»

— У нас голод, то я пішов суда шукати роботи.

— А може, опришків шукати?

— Ні… Боже, борони… у Косові на торзі здибав вуйка… Кіндераш си називає… то мій вуйко з-за гір. А він уже кілька рік служив у Дідушка. То він мені і порадив: «То, — каже, — ґазда великий, у него отари, наймитів лиш давай…» То я й прийшов суда і наймивси…

— Давно?

— Два тижні тому.

Пшелуський звертався до оточення:

— Правду він каже?

— Все правду. Все так…

— То ти був тут, як Довбуш нападав твого ґазду?

— Ає, ає… Тут, тут…

— Як же це вийшло? Тільки кажи правду, а то знаєш мене.

— Та ми доїли саме вівці під вечір. І Йван цес (показав на хлопця, Дідушкового сина) теж із нами був, помагав доїти. Дивимоси — прибігає йкийс леґінь. Ми перестали доїти, дивимоси, шо буде далі. А він крикнув на нас: «Лишєйте молоко з дійничками та йдіт ід'хаті!» А Робчук тогди…

— Який Робчук?

— А цес, Павло. А йди суда. Пан кличют.

Із товпи виступив один.

— Ти Робчук?

— Ти теж служив у Дідушка?

— Ає. Був-сми старшим при наймитах.

— Ти теж усе бачив?

— Ає… Видів-сми усе.