Розділ «Гнат Хоткевич і його історична проза»

Коли роздумую над життєвою і творчою долею Гната Хоткевича, гортаю сторінки численних його творів — завершених і тих, що дійшли до нас в уривках, мене охоплює почуття подиву й радості: скільки корисного зробив для свого народу цей непересічний письменник, театрально-музичний діяч, який глибокий слід залишив він в історії нашої культури, а з другого боку, мучить мою душу його трагедія, що є частиною трагедії української радянської літератури, переслідуваної, гнаної і розстрілюваної в страшні часи сталінщини. Серце стискається від болю над його трагічною долею. В'язень царських тюрем став жертвою беріївських таборів смерті! Скільки міг він ще дати своєму народові, скільки його творчих планів у тих антилюдських умовах не змогли стати реальністю, в тому числі й найбільший твір письменника «З сім'ї геніїв» — тетралогія про Шевченка.

Десь у глибині змученої душі письменника в ті чорні, страшні дні жевріла надія, що, може, епопея про Шевченка врятує його від трагедії. Цькований і переслідуваний, Г. Хоткевич 1937 р. звертається до президента АН УРСР з листом допомогти йому вижити, дати змогу завершити працю над великим полотном про Шевченка. Але що міг зробити в тих умовах навіть президент АН УРСР?! І покотилася голова козацька, і випало з чесних рук перо…

Чверть століття його ім'я не з'являлося в пресі, не друкувалися твори. Та хіба тільки його? Після реабілітації письменника виходить кілька книжок українською та в перекладі російською мовами. 1966 р. з'являється двотомне зібрання спадщини Г. Хоткевича — найповніше з післявоєнних видань, — і знову настає перерва в освоєнні творчого доробку письменника… Тому-то не може не радувати задум видавництва «Дніпро» випустити п'ятитомне зібрання художніх творів Г. Хоткевича в 1992–1994 рр.

Слобожанщина із таким центром, як Харків, дала багатьох визначних діячів української літератури, культури і науки. Згадаймо імена письменників, вчених — Г. Сковороду, Г. Квітку-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, А. Метлинського, Х. Алчевську, О. Потебню, М. Сумцова, Д. Багалія та багатьох інших. Тут були тривкі традиції української журналістики, виходили журнали «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», альманах «Сніп», «Молодик» та ін. Хоч, звичайно, в умовах царату публікація такого роду видань була справою складною, нелегкою і — не зовсім безпечною: офіційні власті пильно стежили за всім, що стосувалося України.

Г. Хоткевич (народився 31 грудня 1877 р. в Харкові) замолоду перебував у селянському середовищі: щоліта його батьки наймитували у купця П. Михайлова і разом з його родиною жили в селі Дергачі біля Харкова. Звідси він виніс свої перші враження про життя трудового люду, а від кобзарів-бандуристів, співом яких захоплювався, дізнався про визначні події і славетні імена української національної історії. Потім було навчання в Харківському реальному училищі (1890–1894), але ще тут, а поза його стінами він уперше познайомився з творами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, з деякими збірками І. Франка, з театральним життям.

Потяг до інженерного конструювання приводить Г. Хоткевича до Харківського технологічного інституту. Перед юнаком, який любив точні науки, розробляв цікаві технічні проекти, стелився шлях інженера-винахідника. Та в його душі жило ще й захоплення рідною літературою, культурою, зокрема театром. Так студент-технолог прилучається до культурницького руху: разом з учасниками студентського аматорського гуртка ставить по селах Харківщини п'єси «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцеві волю, заведе у неволю» М. Кропивницького, «Бурлаку» І. Карпенка-Карого та інші вистави, вчиться грати на бандурі, а зрештою, в середині 90-х рр. береться за перо. Як громадянин і письменник, він значною мірою формується під впливом передової української та російської літератур, народної культури, поступово втягуючись у громадське, а згодом і політичне життя.

1897 р. Г. Хоткевич опублікував у львівському журналі «Зоря» своє перше оповідання «Грузинка». Коли 1898 р. починає виходити «Літературно-науковий вісник», письменник стає одним з активних співробітників: тут з'являються його оповідання, нариси, критичні статті. 1899 р. під псевдонімом Гната Галайди у Харкові виходить окремою книжечкою оповідання Г. Хоткевича з киргизького життя «Добром усе переможеш».

Людина великої енергії, Г. Хоткевич поєднує письменницьку й культурну діяльність з громадсько-політичною. Проходячи студентську практику на Харківсько-Миколаївській залізниці, знайомиться з революційно настроєними робітниками. Коли наприкінці 90-х рр. у промислових центрах України, особливо в Харкові, під впливом боротьби робітничого класу Росії посилюється революційний рух, Г. Хоткевич разом з передовою частиною студентства бере активну участь в майовках і політичних демонстраціях. Це привело до того, що 1899 р. він був висланий з Харкова «без права вступу у вищий учбовий заклад протягом двох років».

«Проскрибованого» студента взяв у свій хор, що саме тоді гастролював по Україні, відомий український композитор М Лисенко. З виступів у цьому хорі й почав Г. Хоткевич свій шлях бандуриста-професіонала.

1900 р. на клопотання технологічного інституту Г. Хоткевича було поновлено студентом, і він дістав змогу закінчити освіту і влаштуватися на роботу в управління Харківсько-Миколаївської залізниці, де працював до початку революції 1905 р. Та все далі Г. Хоткевич відходив від техніки і все ближче ставав до культурно-громадського життя та літератури. 1899 р. він організовує перший в історії кобзарства на Україні виступ кобзарів і лірників на XII археологічному з'їзді в Харкові. В харківському Товаристві грамотності засновує видавничу українську комісію, створює перший на Україні театральний робітничий гурток, що під його керівництвом виріс у справжній театр. Однак тогочасні політичні умови стали на перешкоді дальшому розвиткові цього театру. В середині 1905 р. він перестав існувати.[74]

На початку 900-х р. Г. Хоткевич все більше уваги приділяє літературній творчості. Виступає з новими творами в «Літературно-науковому віснику» (варто назвати його рецензію на збірку віршів поета-робітника А. Шабленка «Нова хатина»), в альманахах «За красою», «Арго», «Багаття». 1902 р. в Харкові виходить його збірка оповідань і медитацій «Поезія в прозі».

Г. Хоткевич переживає складний і болючий процес формування суспільно-політичних і літературно-естетичних поглядів. Вирішальне значення мала революція 1905–1907 рр. Вона внесла важливі зміни в його світогляд, допомогла письменникові знайти свій шлях у житті і творчості. В громадсько-політичній і літературній діяльності він став активним борцем проти царизму. Письменник бере активну участь у революційних подіях в Харкові і в Москві, разом з робітниками мужньо стоїть на барикадах Харкова в грудні 1905 р., коли тут вибухнуло збройне повстання. Робітники обирають його головою страйкового комітету, посилають у Москву для координації дій революційних сил Росії.

Коли царським військам вдалося придушити збройний виступ харківського пролетаріату, Г. Хоткевич переходить на нелегальне становище, переховується у своїх друзів (деякий час живе, наприклад, у художника С. Васильківського), а десь у січні-лютому 1906 р. емігрує в Галичину. Живе у Львові.

Протягом 1906–1910 рр. Г. Хоткевич пише багато оповідань, нарисів, кілька драматичних творів, у яких викриває суспільно-політичний устрій царської монархії, оспівує революційну, боротьбу народу проти царського самодержавства. Це драма «Лихоліття» (1906), драматичні малюнки «Вони» (1909), «На залізниці» (1910) та інші твори.

Перебуваючи в Галичині як політичний емігрант, Г. Хоткевич багато корисного зробив тут для розвитку української культури і літератури.

Зачарований гуцульським краєм, закоханий в його людей і природу, письменник вивчав життя народу, побут і звичаї, мову, багатий і самобутній світ фольклору. Тут, на Гуцульщині, народилася ідея створити цикл художніх творів з життя українців Карпат. Якщо в перші роки еміграції Г. Хоткевич пише переважно про революційні події в Росії, то згодом, перебуваючи на Гуцульщині, він швидко і досконало оволодіває новим для нього життєвим матеріалом, прагне збагатити українську літературу гуцульськими мотивами, які до нього розвивали у своїй творчості Ю. Федькович, Марко Черемшина і О. Кобилянська. Так виникають лірико-романтична повість «Камінна душа», п'єса «Довбуш», високопоетичні «Гірські акварелі», зароджується задум циклу оповідань «Гуцульські образки». В цих творах, може, найповніше виявився ліричний талант Г. Хоткевича як прозаїка, особливо в «Камінній душі» і «Гірських акварелях», що стали вершиною творчості письменника, певним здобутком української літератури загалом.

1909 р. Г. Хоткевич організував у селі Красноїлі перший в цьому краї драматичний гурток. Згодом гурток розрісся у справжній театр (його назвали Гуцульським), який протягом 1909–1912 рр. об'їхав з виставами Галичину, гастролював у Чернівцях, Львові і навіть у Польщі. Створення Гуцульського театру — яскрава сторінка не тільки в творчій біографії Г. Хоткевича, а й в культурному розвитку цього краю.

Перебування в Галичині, незважаючи на загалом складні суспільно-політичні умови життя в цьому краї, на матеріальні труднощі, які постійно переслідували Г. Хоткевича, було періодом його дальшого творчого зростання. Цьому сприяли численні зустрічі й контакти письменника з такими визначними діячами української культури, як І. Франко, О. Кобилянська, В. Стефаник, В. Гнатюк, С. Людкевич, Й. Стадник, Д. Січинський та багатьма іншими. З особливою любов'ю і пошаною ставився Г. Хоткевич до І. Франка — дарував йому свої книги, листувався з ним, виступав із статтями про нього в пресі.

«Про Галичину й галичан зостались в мене найкращі спомини, я полюбив і цей край, і тих людей» — згадував пізніше письменник в автобіографії.