Розділ «ДОВБУШ Повість»

Хлопці самі почали шукати каміння й кидати його в безодню. Олекса відвалив величезну брилу й держав її на гостряку.

— Ано-ко, дивітси тепер…

Пустив руку — і здоровенна каміняка рванулася вниз. Гахнуло так там десь унизу, що Орфенюк аж ухопився за Олексу.

— Пху… — аж сплюнув Баюрак, скидаючи з себе наглий напад страху. — Такого шє сми й не видів ніколи.

— Ого! Я ту такі печері у Чорногорі знаю, шо ше дивніші.

І це не була похвалка, бо таки справді Олекса Чорногору знав.

Так просидів Олекса із хлопцями коло двох тижнів. Сиділи би, може, й ще, але харчів не стало.

— Тепер уже, видев, мішєнники поприганєли худобу на полонини — мож коло вивчєрів харчуватиси.

— То не є безпечно. Вівчєрі можуть дати знати СВОЇМ; ґаздам, шо ми проходили й так нас мало.

— Нічо, нічо. Тут ґазди все такі, шо мож вірити. Семердинюк Василь, Митник… Сі не зрадє.

Коли вилізли на чисте повітря, була ніч. Як Олекса пізнавав зміну, хто його знає, а тільки не вивів хлопців серед дня.

— Бо то тра приховати. Може, шє си здаст, — і привалив діру каменем. Тепер і хлопці, прийшовши сюди самі, навряд би серед мільйонів кам'яних глиб знайшли саме ту, що треба відвалювати.

Широко розкривалися груди, вливалося через них цілюще повітря до організму, мов повна ріка несе дари свої великому морю. Над головою ясніли звізди. Співала ота особлива полонинська тиша — і хлопці якось заспокоювалися. Останніми часами все так тривожно: нічні засідки, погоні, небезпека… Тільки сила Олекси, його уміння ні на хвилину не стерятися — тільки се держало хлопців, як держить потопаючого бревно, що за нього він судорожно вчепився закарлюченими пальцями.

Аби не дразнити полонинських собак серед ночі, полягали тут — перечекати до рання.

Довбуш не ліг обіч хлопців, а пішов деінде. Під землею лягали всі разом. Там інші закони.

Коли опришки прокинулися, сонце вже зійшло. Полонина була зовсім не та, якою вони бачили її, залізаючи до тієї своєї печери. Трави зеленіли кругом, ніде ні шматочка снігу. Вгорі літав орел. О, тепер зовсім інша річ… А ще пройшли трохи — і вчули голос трембіти. Праведні душі трубі архангела не зрадіють певне так, як зраділи опришки цим звукам. Олекса прислухався.

— Се на Семердинюковій полонині,— оприділив він. — Ідем туди.

Вівчарі стріли хлопців із погано скритим страхом, але скоро заспокоїлися, побачивши, що лихого нічого не буде.

Олекса розпитував, чи стоять іще патрулі й де сам Пшелуський. За Пшелуського вівчарі не знали казати, що ж до патрулів, то говорили, що їх видано-невидано по всіх селах. Та всіх чіпають, вирви вимагають. А не даси — б'ють.

Олекса звернувся до Орфенюка: