Розділ «Полковниця»

Одного вечора, коли завжди уважливий, обережний і чуйний Нечай повертався в товаристві старшин із перегляду сотень до Брацлава, застав на замковім подвір’ї багато коней та козаків.

— Хто це міг приїхати? — дивувався Кривенко.

— Гей, Охриме, — кликнув Нечай до козака, що мав нагляд над його конюшнею — кого то Бог послав?

— Генеральний осавул жде тебе, полковнику.

Нечай зіскочив із коня, глянув на товаришів і пробував усміхнутись.

— Чим це пахне, панове?

— Нічим добрим — похитав головою Кривенко.

— Побачимо — відповів Нечай, передаючи кінські поводи джурі. — Ходімо!

Але як тільки відчинив двері до замкових сіней, почув руки Христі на своїй шиї і схвильований, радісний, щасливий її голос:

— Даниле! Даниле! Все гаразд! Усе добре! Бог ласкав! Даниле, яка я щаслива! Панове! Заходьте, прошу, пан Лисовець є у нас. Із новинами! Ох, Даниле, Даниле! — та знову припала до його грудей.

Нечай засміявся. Обійняв дружину за стан та разом із старшинами увійшов у світлицю.

Зараз у дверях зустрів Демка Лисівця, що в широкій усмішці відслонив свої білі зуби.

Лисовець простяг найперше руку Данилові, потім звітався з іншими й повернувся до Нечая.

— Я до тебе, Даниле.

Нечай засміявся.

— Добре, що не по мене.

Лисовець сягнув до свого випещеного довгого вуса.

— Ні, Даниле, я по тебе не приїхав би. Ми всі при гетьмані знали, що ти прав. Кисіль писав на тебе тільки тому, щоб пімститися. І гетьман знав те, хоча й не хотів про це говорити. Але ти не знаєш, що й король писав те саме.

— Король?

— Король. Вимагав, щоб сповнити Зборівську угоду. Подавав чотири пункти, яких виконання вимагав від гетьмана.