Розділ «Критори і благодітелі Панянського Печерського»

— Знаю, що терпиш, тому я тут, щоб тобі помогти.

— Як ти можеш мені помогти?

— Заберу додому.

— Мене?

Очі в Христі були вистрашені, руки затиснені.

Нечай не відповів, тільки глянув на неї і усміхнувся. І нагло щез страх і радість бризнула з очей Христі. Сльози потекли по лиці скоро, скоро, одна за однією і вона повторила:

— Мене ?

Нечай знову всміхнувся і кивнув головою.

— Тебе.

Але личко Христі наново обкуталось тінню.

— Це не може бути, Даниле. Що ти сам подумав би про мене? Сьогодні прийде один і каже те. Я роблю. Завтра прийде хтось інший і скаже щось інше і я знову маю робити. Я, Даниле, не з воску. Я поклала велику віру в те, що мені говорили. І ти думаєш, Даниле, що це було добре мені сьогодні бачити владику й чути щось зовсім інше? Що вчора було чорне, сьогодні стало біле. Як це розуміти? Що про це думати? Де відповідь?

— Є відповідь на це, Христе. Є. Владика така ж смертна людина, як усі інші. Але він сьогодні став на справді великим у моїх очах, більшим, аніж колинебудь був, тому саме, що не завагався признатись, що помилився. Ти чула, що він сказав до моїх людей сьогодні? Що він прозрів. Тим він не менший, а більший став у моїх очах, благородніший, гідніший своєго високого післанництва.

— Сестрице — відізвався, повертаючись до черниці, що сиділа нерухомо в куті розмовниці. — Могли б ви сказати матері-ігумені, що ми її хочемо бачити?

Увійшла ігуменя, все ще держачи хустку, цупко накинену на плечі.

Нечай підвівся із стільця.

— Преподобна ігумене! Христя їде до своїх батьків.

Ігуменя кивнула головою і легка усмішка перебігла їй на устах.

— А я до вас, мати ігумене, маю ще одне прохання. До владики і до вас. Призвольте зробити ту честь брацлавському полкові, щоб став патроном і опікуном вашого манастиря. Доки ми житимемо, будемо горді з того, що в свою опіку взяли такий манастир, як ваш.

Христя крізь власні сльози запримітила сльози в очах ігумені. Але та швидко схилила голову й відповіла:

— Це наш владика може рішити, не я.