Розділ «Критори і благодітелі Панянського Печерського»

Нечай і дальше мовчав, тільки очі загорілися в нього і брови зсунулись разом.

Митрополит розвів руками.

— Вона не хотіла слухати про те, щоб залишити манастир.

Нечай схилив голову, не кажучи й слова.

— Не помогли мої слова, не помогла намова. Це, полковнику, новий хрест для мене, що його треба нести. Простиш ти мені?

— Я ще хочу з Христею говорити... Але, це мій хрест, владико.

— Вона казала, що не хоче тебе бачити.

— Але я хочу бачити її — відповів різко Нечай.

Митрополит звернувся до ігумені.

— Пришліть, мати ігумене, Христину до розмовниці. Полковник хоче з нею говорити.

Нечай увійшов до розмовниці, але не чекав довго, бо зараз же за ним увійшла Христя. Хотів приблизитись до неї, але суворий вираз її обличчя спинив його.

— Ти чув, що я не хотіла тебе бачити?

— В манастирі нема: хочу, не хочу. Це є там, за цією брамою, за цими мурами. Тут є тільки послух. Ей, Христе, Христе! Душа в мене плаче. Що з тобою ці люди зробили? За що? Чому? Тому, що ти племінниця митрополита, а він не хотів зв'язків із козаками? Тепер ходить за мною й питається, чи я йому прощу! А той другий, Пристальський! На вічну дружбу зі мною хотів заприсягтися. Вони в тебе послух знайшли і довір'я. Прийшли, як мене не було, схопили, як мене не було, і ти пішла, слова не сказавши, втекла, як від прокаженого. Забула про Адама, кинула батька, кинула матір. Вони плачуть. Самітні. Покинуті. Безрадні...

— Даниле, досить того!

— Ой, Христе, не досить, не досить!

— Я того не хочу слухати!

— В манастирі немає: хочу, не хочу. Мусиш.

— Чи ти не можеш бути трохи милосердним для мене?

— А ти для мене була?

— Може я також терплю. Може більш, як вам усім здається!