Розділ «Воєнний посів»

— Батька?

— І батька і маму і дві сестри, Я сама.

— А де Шльома?

— Також козаки?

— Ні! Ляхи. Тоді коли й моїх побили.

— Шльомко мав сина, що помагав йому. Що з ним?

— Вбитий разом із батьком.

— Він мав і малі діти. Також пішли?

Настя заперечила й оглянулася. Нечай повів очима вслід за її поглядом і побачив малу дівчинку, може шестилітню, може семилітню, з яскравою хустиною на голові, з-під якої висувались жмути чорного, наче ніч, волосся.

Підійшов до неї.

Вона зняла на нього великі, чорні, до смерти перелякані очі молодої серни, але не пробувала втікати.

Щось заголосило в тій хвилині в душі козака, щось зойкнуло розпачливо, неначе струна, яка раптом увірветься в час гри.

Нечай прикляк коло малого дівчати і поклав руку на її голову.

Почув голос Насті.

— Не бійся, Рухле. Це свій. Це опікун.

Твердому Нечаеві, що бачив усяке горе, що бачив, як кров текла річками, як трупи стосами валялись, сльоза закрутилася в очах. Немов якась невидима рука вхопила його несподівано за горло та почала стискати до болю, до втрати віддиху.

Не сказав нічого. Підвівся на ввесь свій високий ріст. Сягнув рукою за пояс, добув із нього два повні гаманці та подав один Насті.

— Насте! Оце твоє придане, як виходитимеш заміж.

Потім подав другий.

— А це для неї та для інших, якщо є з нею.