Розділ «Воєнний посів»

Темно тут було, як тоді, коли тут був колись. У комині тлів слабкий вогонь. Десь, укритий за піччю, гомонів цвіркун. Шинквасу не було. Замість нього стояли два, чи три столи й лавки, але пусто було й тихо, як на подвір’ї.

Нечаєві, що в останніх роках звик до великої кількости людей, до гомону й руху, все це видавалось, немов мертве, немов з іншого світу.

Кинув погляд на всі боки, і коли не зауважив нічого, сів на лаві і спер голову на долоні. Минулість сплелася з сьогочасним днем. Пересувались образи перед очима, раз блідли, раз виринали гостріше й ясніше, набираючи барв і світла.

Тільки три роки минули від пори, коли тут був у перше. — Мій Боже — подумав. — Скільки то річей змінилося, скільки подій перекотилося! І слава прийшла, і значення, і влада, і любов. Чи можна було більше осягнути за той час?

— Боже! Мій Боже — повторяв Нечай, чуючи, що тягар важкий, наче жорновий камінь, звалився на його душу. — Боже, будь милостив для мене! Боже, змилосердися, дай їй здоров’я.

Цвіркун утих. Заскрипіли двері. Думав, що це Дрозд, і підняв голову. Але перед собою побачив дівча, може п’ятнадцятилітнє, у грубій вовняній спідничці та в короткій овечій кожушині. Русява коса спливала по кожушині й виглядала, як її частина. Сині очі щось йому говорили, чого він ніяк не міг зрозуміти, ні відгадати.

Дівчина мовчала, глядячи йому просто в очі.

— Ти хто? — спитав під кінець.

Довго не відповідала, тільки дивилася на нього. Уста її тремтіли, чи з холоду, чи із зворушення, чи з жаху. Нараз, на своє велике здивування, Нечай побачив, як на долішній її повіці зависла сльоза, виповнилась у велику каплину та почала поволі спливати по блідому, безкровному обличчі.

— Хто ти? — повторив удруге, відчуваючи одночас, що для неї це питання — болюче.

Дівчина сягнула рукою за шию, відхилила край кожушини й узяла в руки золотий дукач, що висів у неї на шиї.

— Настя! — промовила й показала золоту монету.

— Ввесь час я оцей дарунок ношу... Як святий хрестик.

— Настя... Нечай пригадав собі. Ота Настя, що колись від засідки його врятувала!.. Настя!.. Спогади поплили хвилями, мов ті води, коли гаті не стане.

Глянув на неї знову.

Виросла. Не дивниця, що не впізнав. Тільки відки цей вираз застиглого болю на її обличчі, цей жах, прихований в очах? Відки це?

— Ти сама тут? — запитав.

Мовчки заперечила головою.

— Де твої батьки?

— Нема. Ляхи вбили.