Розділ «Воєнний посів»

— Завтра вранці, як коні відпічнуть, відішлемо їх у Красне.

Кривенко почухався в потилицю.

— Тільки де ми їх там примістимо всіх, полковнику?

— Яланецька сотня Попа Івана стане в самому Красному, інші сотні розмістимо в поблизьких селах. Кінні частини брацлавської сотні нехай залишаться в Швачівці покищо.

Справа розміщення прибуваючих сотень не була така легка, бо зима, хоча минула вже її половина, була дуже гостра. Тріскучі морози не дозволяли стати десь оборонним обозом і так чекати на польський наступ. І люди, і коні мусіли мати тепер будь-який дах над головою і це утрудняло положення невимовно, бо оборонна спроможність розкватированих по хатах сотень ставала куди менша, ніж у таборах.

Нечай, не маючи можливости скупчити увесь полк в одному місці, рішив роздробити й розкласти сили в трьох місцях, а саме у Краснім, у Шаргороді та в Мурахві так, щоб на випадок польського наступу кожна частина могла дістати скору поміч від інших частин.

У Шаргороді вже було кілька сотень, Красне аж кишіло від козаків, тільки у Мурахві не було військових частин, бо сотні, які досі стояли там, відійшли на приказ Нечая на Красне ще з раннього ранку.

Після обіду приїхав посланець із листом від Климовського. Повідомляв Климовський, що Христі стало трохи легше, що вона вже хотіла підводитися з ліжка, на що ні її мати, ні він не згодилися. Сьогодні — писав дальше — пробувала їсти, тому нехай Данило не турбується, бо вона швидко повернеться до здоров’я і до нього.

Жаль і смуток вдерлися в душу молодого полковника. Коли в понеділок виїхали з Брацлава і минули Жабокрич у дорозі на Шаргород, Христя стала скаржитися на гострий біль у спині, стала нагло слабнути, так, що треба було зняти її з коня, покласти на сани і відправити у Брацлав. Поїхав тоді Нечай у Шаргород, але його думки, його серце і душа лишилися там, у Брацлаві, і незнаний страх його мучив. Спокою не мав, і місця знайти собі не міг і образ Христі заєдно був перед очима. Думав: завтра залишу Кривенка, а сам на розставлених конях скочу у Брацлав, щоб поглянути на неї. Але приходило “завтра” й минало, а їзду треба було відкласти, бо на неї не було часу. І сьогодні ввесь день суматоха й робота. Нові люди раз-у-раз приходять. Тисячі справ, як от розміщення сотень, уладження оборонної сіті, висилка роз’їздів, застав, пекуча потреба постачання, перебирання спадщини по померлих і в останніх днях нова, досі нікому незнана пошесть серед козаків — вимагали його уваги, його вирішення.

Тільки, коли відправив уже русавську сотню, яка з гуком, співом і звуками труб та литаврів прибула в саме полуднє, і коли знайшовся сам на своїй квартирі, мав змогу ще раз прочитати листа від Климовського. Великий неспокій мучив його. Відчув, що не всидить у кімнаті. Покликав Дрозда.

— Дрозде! — сказав, коли цей появився — Коні! Поїдемо!

Коні були готові, під сідлом, як завжди. То ж лише закинув жупан, лисами підбитий, поклав шапку на голову, припняв шаблю і вийшов.

Дрозд уже ждав із кіньми.

Виїхали за Шаргород. Минули свіжо висипані міські вали, яр, за яром багате передмістя, що славилось на всю околицю виробом добірних ковбас та через те отримало назву “Ковбасної”, і полями, полями пошуміли в напрямі Мурахви. Буйні, вистоялі коні рвались, аж вітер свистав попри вуха, наче в бурю, що зимою по полях гуляє. Груди снігу вилітали градом із-під кінських копит. Дрозд, хоча також любив гостру їзду, дивувався, чого це його полковник так спішить, не дбаючи про коні, з яких біла піна почала спадати клаптями, мов долоні, великими. Не знав, що діється в душі Нечая. Не знав, що це неспокій, який вдерся в його душу, що це гострий біль, що це тривога за Христю, яка також і в його. Дрозда, душі мала своє місце, женуть його щораз швидше, щораз швидше.

Горбки чергувалися з долинками. В’їхали в дубовий ліс, минули самітну лісову хатину, тиху, мабуть пусту, потім знову горбки і врешті, як западав уже вечір, за останнім горбом увірвалося хвилясте поле і появився яр, на дні якого тісно й тихо лежала Мурахва, яку Нечай хотів оглянути, заки ще післав би туди нові сотні.

Звільнили коні в бігу, й почали з'їжджати вниз до містечка тією самою крутою дорогою, якою їхали колись, три роки тому, попри ті ж самі мури старовинного манастиря, що тепер лежав у руїні, розбитий німцями князя Вишневецького.

Крутими вуличками повернули далі, аж ген, де колись стояла господа жида Шльоми. Давні образи й дивні переживання виринули перед очима так ясно й виразно, наче все те відбувалося не перед трьома роками, а тільки вчора.

Колишня господа наче змаліла. Одна стіна круто похилилася й була підперта здоровими дрючками. Здавалося, що бурі, які прошуміли й перевалилися понад Україною в останні роки, намагались повалити її. Подвір’я світило якось пусткою; недоставало, видно якогось господарського будинку. В іншому будинку, позбавленому стіни, залишилися тільки стовпи та подертий дах. Долиною гуляв у ньому вітер, як по вільному степу.

Пусткою віяло з кожного місця.

Нечай затримав коня, зіскочив із нього, поклепав по спіненій золотій шиї, віддав поводи Дроздові та без слова ввійшов до господи.