Розділ «Мертвий за життя»

— Гаразд. Їдь, Петре — рішив по хвилині надуми. — Ми будемо недалеко за тобою. Держи пістоль напоготові до стрілу. Коли побачиш багато ляхів, стріляй, коли ж будеш думати, що їм можна дати раду, не стріляй. Це буде знак для нас. Розумієш?

Дик кивнув головою, добув пістоль, висипав із панівки порох, насипав свіжого, закриваючи свиткою. Після того витяг хустину, накрив пістоль і його замок так, щоб порох не замок, уклонився полковникові й товаришам і, як тінь, розплився в тумані. Незабаром за ним рушив і цілий відділ.

Їхали поволі та почали з’їздити з горбка, де було щораз більше снігу на землі, а менше в повітрі. Вітер перевалювався понад їздцями, але стрілу з пістоля не було.

Аж ось зовсім недалеко замаячів Гачівський хутір із деревиною та будинками.

Не чекаючи довше, Нечай добув шаблю, блиснув нею понад головою, дав знак і рушив скоком уперед.

Заблисло за ним триста гострих шабель і відділ з розгоном увігнався на подвір’я хутора.

Їздці розскочились гуртами вліво, вправо, щоб зайти хутір з усіх боків. На подвір’ї просторого хутора, що колись належав до пана Замойського, біля плотів і возів стояло багато осідланих коней. Дві великі ватри горіли на землі, де розгорнено сніг. Скрізь вешталися драгуни. На вид козацької кінноти, що спала на них несподівано, наче грім із ясного неба, забули про зброю, оборону та втечу. В короткому часі ввесь польський відділ без спротиву склав зброю. Козаки оточили його, загнали до пустої повітки та густо обставили вартовими.

Нечай здав усю оцю роботу на Дика, а сам, не теряючи часу, з обнаженою шаблею в одній руці та з готовим до стрілу пістолем у другій увійшов у дім. Одним ударом ноги відчинив двері та знайшовся в просторій світлиці хутора. На землі, на глиняній долівці, лежав кріпко зв’язаний Дужий. Коло нього клячав старий драгунський підстаршина, зайнятий викручуванням кременя з мушкетного замка. На стільці перед ними сидів пан Микола Кисіль, спертий на шаблю.

Як двері нагло відскочили і в них появився Нечай, то і Кисіль і вахмістер схопилися на рівні ноги та взялися за шаблі.

Перший наступив вахмістер, кидаючись із шаблею на Нечая. Але заки наблизився, шабля його, вибита з руки, полетіла в другий кінець кімнати. Козаки, що були за Нечаєм, схопили вахмістра за руки і, хоча цей пручався й шамотався з усіх сил, зв'язали йому руки шнуром, що його зняли з Дужого, та повели до повітки.

Кисіль оглянувся і побачив, що він сам один. Хвилину завагався, роздумуючи, чи кинутися на Нечая з шаблею і згинути, чи піддатися. По хвилині надуми підхопив піхву лівою рукою, правою вложив до неї обнажену шаблю з такою силою, аж тріск пішов по кімнаті. Тоді заклав обидві руки за широкий пояс і став чекати, що далі буде.

— Слушно вашмосць зробив, що занехав опір — заговорив Нечай, вкладаючи пістоль за пояс, а шаблю до піхви. — Люди вашмосці й так уже в полоні, мов телята, загнані в повітку. Але зброя в них добра і добрі коні. Не думаєш вашмосць, що та зброя і ті коні кращу зроблять службу, коли в інші руки попадуть? Гей, а що з тобою, Федоре? Ще живий? Ще не замордували тебе?

Дужий розтирав руки, на яких шнури сліди залишили, переступав із ноги на ногу, наприкінці, неначе здобувши назад голос, промовив:

— Господи! От попав! Але, полковнику, це ще не ввесь відділ. Половина пішла на Телелинці і має скоро повернутися.

Як стріла, кинувся Нечай до дверей та вискочив із хати. Кликнув на Дика, щоб залишився на хуторі, приділив йому людей для охорони полонених, а сам із другою частиною відділу пустився на Телелинці.

Дужий, що їхав поруч із Нечаєм, оповідав, як його захопили поляки в дорозі, як Кисіль і вахмістер веліли повісити Губача, як його самого взяли з собою для язика та як Кисіль приказав тому самому вахмістрові припікати його і крутити пальці на мушкетному замку, за те, що не хотів говорити.

Розповідаючи про це, глянув на свої руки.

— Гей! Гей! Руки мої, руки! Що то було би з вами сталося, якби так полковник не прибув у час!

Але Нечай, що уважно слухав його оповідання, перебив йому тепер.

— Скільки люда в тому відділі, що пішов на Телелинці?