Розділ «На темних стежках»

— Ні. Але ось ми в Немиринцях. Заїдь до мене, переночуєш, відпічнеш, краще завтра будеш їхати.

— Ні. Мені ніколи. На мене ждуть.

— Хто жде тебе?

— Полковник Нечай. У Брацлаві.

Не звертаючи більше уваги на принагідного товариша подорожі, пустився просто широкою дорогою через село. Коли переїхав його, повернув на право, на якусь доріжку і потюпав далі, хитаючись у сідлі в такт кроку степового коняки.

Скоро зимова ніч застала його серед голих, замерзлих, снігом притрушених подільських горбів. В одній із долинок минув декілька вільх та верб і його кінь затримався біля скирти сіна. Не зважаючи на їздця, приступив до скирти й почав їсти.

Лугай зліз із коня, розгнуздав його та зняв сідло. Після того прип’яв коня до куща вільшини, що ріс біля скирти, а сам винайшов затишний бік у скирті, поклався в сіно з руками під головою й потонув у думках.

Той хутір за будинським лісом, який йому його пан приобіцяв, колишня мрія його мрій, змалів за один день, присів, розтопився увесь, наче сніг у теплому сонці, перестав займати його уяву. В думках виринули нові питання, відкрилися для них нові блискучі обрії, про які він досі не думав, про які йому й не снилося, ні не знав, що можуть існувати. “Чия земля?” — Наша. “Чиє поле? — Наше. “Чия хата?” — Наша. “Чиє життя?’' — Наше. “Чия воля?” — Наша, наша, наша! Немає приказів, панів, послуху, лизання рук, згинання карків... Може цс бути? Не сниться цс йому? Може він бути вільним хазяїном у своїй власній хаті, не коритися нікому, бути паном для себе, мати дружину, діти, які також нікому не мусіли б коритись і жити вільно, щасливо? Може це бути? Може це бути, о Боже?!

Зрозуміти це та збагнути, було понад сили та спромогу темного панського псаря.

Холодний вітер став кидати новим свіжим снігом. Грало на вітрі примерзле віття, як струни на арфі, дику степову пісню. Кінь гриз запашне сіно. До Лугая знову наблизилися голоси та стали щось йому говорити. Слухав він їх спершу уважно, потім нетерпляче, обертався, крутився, накінець, коли голоси таки не вгавали, почав відповідати.

І сидів так, закутаний у сіно, в темряві, серед снігової, холодної ночі, з широко відкритими очима і глядів кудись просто перед себе. Говорив щось комусь, заперечував, не погоджувався, сварився з кимось, переконував, неуважливий на те, що сніговія дужчала, що вітер змінив напрям і кидав просто в нього дрібним гострим снігом, що кінь перестав гризти сіно і старався звільнитися з припону, неспокійно форкаючи ніздрями й настороживши в переляку чуйні вуха, та що холод ставав щораз дошкульніший, мороз щораз гостріший.

Нараз Лугай стрепенувся й почав обачно прислухатися.

Десь за близьким горбком відізвалось довге, протяжне, жалібне виття, від якого споконвіку загусала й тужавіла людям кров у жилах і серця завмирали з ляку.

Лугай голову перехилив в один бік, наче не довіряючи власним вухам.

Кінь наїжив гриву, дрижав усім тілом і присунувся ближче до Лугая, шукаючи в нього рятунку.

Але Лугай знову почав розумом блудити. Вдарив рукою коня по ніздрях, і, радісно всміхаючись, говорив йому:

— Не бійся, дурний! Це не вовки. Це мої собаки. То пан прислав їх сюди, щоб нас берегли. Чуєш? Вони підуть із нами й будуть нас сторожити.

— Гей! Сірий! Босий! Сюди!..

Тим часом велика тічка голодних степових вовків оточила коня й Лугая з усіх боків. Коли почула людський голос, на хвилину спинилася. Але після короткої затримки великий, хижий вовк, що, видно, був проводирем цілої тічки, кинувся, мов стріла, випущена з лука, й упав із голосним гаркотінням на шию коневі. В одну мить ціла тічка прискочила й закрила собою тіло живого ще коня, розриваючи його на шматки. Інші хижаки, для яких не було вже місця на доступ до здобичі, завернули до Лугая.

Гнів здавив його горло. Сягнув по пістоль, що був у нього за поясом і крізь затиснені уста злісно почав кричати: