Розділ «На темних стежках»

Коли впорався з конем, напоїв його і поставив перед повний жолоб, старий Кіндрат Наріжний покликав його в хату. Велика скриня при ослоні, що служила за стіл, була вкрита чистою скатеркою. На ній появилися прісний борщ, здорові вареники з капустою, топлене масло, великий півбуханець разового пшеничного хліба. Молода жінка в чистій сорочці з дрібновишиваними рукавами, вклонилась гостеві й запросила до столу, виправдуючися, що м'ясива немає, бо тепер Пилипівка і вони аж до самого Різдва м'яса не їдять.

Старий Кіндрат, що, видно, був батьком молодиці, стягнув із якоїсь полиці глиняну пляшку оковитої, потім, немов вагаючись, та говорячи щось до себе самого, добув три срібні чарки, поставив на стіл і почав наливати до них самогонної горілки.

Лугаєві слина потекла ротом. Дикий був. Жив тільки зі своїми собаками, привик до того, що люди його не любили й відверталися від нього, тому й дивно і незвичайно йому здавалося, коли в цей холодний, сніжний вечір хтось хотів закликати його в хату, поставив перед ним добру страву на чистій скатерці, частував горілкою та ще й виправдувався, що ось то м'яса в них у піст нема.

Таке це все було дивне для нього, цього панського пахолка, який звик до нагая та до собачої компанії, що вже хотів схопитися й відійти до коня. Але запах горілки показався сильніший, бо, ковтнувши слину, закинув цю думку і пробував навіть усміхнутись до господаря.

А господар, видимо, був із балакучих, бо наповнивши осторожно блискучі срібні чарки, говорив:

— Такий то в нас із роду в рід звичай, що гість у дім,

Бог у дім. Адже і Святе Письмо каже, щоб голодного накормити, а подорожнього в дім прийняти. Ти, козаче, хіба ж не голоден, не подорожній? Либонь із далеких сторін прибуваєш, бо кінь стяв підкови і здорожені ви обидва.

— З далеких сторін, пане господарю... Але з таких чарок горілки я не пив іще ніколи.

— Так спробуй. Колись із них великі пани пили. Я, їх добув у шатрі Кисіля - воєводи, що то свій нарід покинув і до ляхів пристав. Бачиш, як коштовно зроблені вони? Але під Пилявцями дісталися вони мені, смиренному рабові Божому, то ж і за те треба Господа славити і горілкою не гордувати.

Випили. Світ прояснішав в очах Лугая і люди наче привітніші стали.

— Під Пилявцями, кажуть, поляки багато добра втратили.

— Багато. Хто був там, той із порожніми руками не повертався додому. А тебе там не було, козаче? — Щось, неначе здивування, неначе підзорливість та недовір'я, забриніло в голосі старого Кіндрата.

— Я на Литві був у той час — відповів Лугай і самому йому стало соромно, що таку брехню вигадав.

— О-о! На Литві! Гей, багато нашого брата впало там тоді, коли ми Польщу валили. Але зате, бачиш, яке життя у нас! Колись і в нас пани були, до праці людей гонили, як тих робучих волів. Чотири дні в тижні треба було на пана працювати та ще й, крім того, різні данини, мита, оплати нести. Що тільки не схотів би хрищений чоловік зробити, завжди з того панові його пайка мала прийти. Хочеш горілку гнати, плати панові; жінка на жорнах борошно змолоти хоче, плати панові; дочку заміж видавав, пан мусів дозвіл дати; дитина прийшла на світ, панові треба було заплатити; хотів охристити дитину, панові кланяйся та гроші давай, щоб дозволив церкву відчинити; покинула мене моя небіжка, на той світ переставившись, — царство їй небесне, — довелося панові платити. За все плати, за все давай, а ні, то злетяться ті його посіпаки, ніби чорні круки, і тоді вже поминай, як звали!

— Для кого ж тепер працюєте?

— Для себе. Запорізькому Війську його пайку даємо і все.

— А земля? Чия ж то?

— Наша.

— Ось у вас гарне хозяйство. Ваше воно?

— А вже ж, що моє.