Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Хух! Слава богу, збирається вояка. Аж на серці, кажу, відлягло. Мо’, булькне туди, звідки взявся, та й кінці у воду.

Солдат скатав стареньку шинель, до сідла її приторочив. Червоного банта — до свіжої сорочки. Натер сукниною чоботи. Весь блищить, як нова копійка.

Ось він легко скочив на коня, пругкий, ставний, мов у сідло влитий. І кінь чортом вигнув шию, блиснув кров’яними білками і, танцюючи, гордо виніс вояку на шлях. Їде вершник вулицею, молодий, білозубий, бант — як рожа, чуб розвівається, на губах — парубоцька усмішечка, кінь грає «бариню», дівки на тинах повисли, тріщать порохняві тини, на весь куток вибухають дівочі виляски. І Килина — гульк до огорожі, впилася очима в нього, серце мало не випурхне: то її щастя на вороному коні. Побігла б за ним, заступила б од заздрісних віч: «Мій! Мій!»

— Килино! — мов студеною водою накрила мати. — Марш мені в хату, воду з калюжі вигреби!

День минув тихо, нічого не скоїлось у степу, на воєнному «тіатрі». Нічого не впало і в Зайценковому дворі. Зате михайлівським хлопчакам була втіха: на вигоні лаштувались солдати, був серед них один, мов каланча, в червоній шкірянці, рябий-рябий, як у пасльоні, він підкидав пацанів аж під небо і з дужим сміхом ловив над землею. А ще один, видно, командир, з рожевою квіткою на грудях, гарцював на коні перед строєм і гукав:

— Здрасте, мамайці!

В сто горлянок гаркали солдати:

— Слу-жим революції!

А з вечірньою млою той, на вороному, повернув до Зайценків.

— Сходи, бабо, в сарай, щось вона довго стеле зальотному.

Пригнала баба Килину, дівка ні на кого не дивиться, щоки горять, вона ще й сопе, і гризе, і гризе хвостик важкої коси.

— Слухай, Килино. Слухай, що тобі батько скаже. Ти чула, що роблять охвіцери з тими дівулями, котрі були прив’язались до красних? Ти чула за Ганьку? Як її теребили, бідну, по живому різали, звізду на спині випекли і за коси тягли по селу: так, нахвалялися, буде з усіма, хто заграє…

А мати:

— Та він же чужий, хтозна, що в нього на мислі, поглумиться та й кине, по всьому світі вештається, мабуть, де став, там і пристав.

А брати:

— Зятьок знайшовся. Ти ба, порядкує, як у себе вдома. Наче ми, хазяї, без рук.

А Килина:

— Ви собі як знаєте, а я пішла, та трішки й постоїмо під зорями.

— Ти куди? — батько.

— Ти куди? — мати.