Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Заклекотіла ніч. Загукала совиним криком.

— Банда! — схопився ротний, відсторонивши Килину. — Стій тут, я вернусь!

Глитнула його пітьма, мов ошалілий вир піщинку. То була суха горобина ніч, сліпучо схрещувались блискавиці, хмари повзли низом, з левад і садів, село немов захлинулося в мулі.

Не вернувся.

Не сходило сонце.

— Лізь, окаянна, кажу, на горище, та швидше, вже нишпорять оно по хатах, виловлюють солдатів, що буде з нами, не знаю.

В пилюгу, в павутину забилась Килина; чорно й душно за комином, душить її мишачий послід, дере солом’яна потерть, ані дихнути, ані ворухнутись — лежи, занімій, Килино.

Гуп, гуп до сарая. Ковані чоботи. Це туди, де він ночував, де вона стелила йому. «Саню, чуєш мене, рятуйся!» До горища вона припала, немов хотіла дівочим тілом закрити ще тепле його гніздо.

— Дє ета шльондра, що ласкала їхнього командира?

— Ой боженько… Ми ж били її, ми не пускали, а він же схопив нещасне дитя та на коня, і куди він подався, щоб він провалився, і де він узявся на нашу голову!..

— Не мути, відьмо стара, мізки, зараз факти встановимо.

Внизу, в колишній стайні, зойкнули трухлі дошки, полохливо зашелестіла солома, вони рились в його гнізді, наче вивертали дівочу душу, і Килині привиділось, як загойдалися чорні китиці, ой, то не китиці, то віється на бантині чорна Ганьчина коса, ось вона, боса розкудлана Ганька, снігом упала на неї, мрецькою рукою затисла Килині вуста і зайшлась дрібним сміхом: «Ха-ха!.. Тепер ми, сестро, вдвох… У тебе спина зорею і в мене». — «Пусти!» — заборсалась, німим криком захлинулась Килина.

— Цок-цок, цок-цок, — строго зацокотіли шпори до хліву. — Що ви тут, братця, вошколупкаєтесь?

— Шльондру одну басарабську, вшевродіє, шукаємо.

— Нєкада, Чмир! Виставить наряди, посилити охорону, вони відступили й можуть завтра накласти нам по загривку.

У дворі сито форкали коні, дзенькало відро об колодязні цямрини, хлюпались водою і реготали нальотники; там, вочевидь, закипав жаркий літній полудень, а тут, у мишиному закапелку, причаїлася ніч, це була тьма в пекельні: до вогню нагрівалася сажа, сушило висохле горло, і Килина ковтала жар — не могла проковтнути, і все вигоряло в душі, плутались гарячі думки, і вона гнала кудись телят, аж тут — бем, бем! — спалахнула стіна пшениці, бемкало в голові, телята полізли в бушовище пожежі, а вона їх гребла, витягала з вогню, лопались на руках кров’яні пухирі, телята товклись по грудях тугих, по тугій косі, скільки вона й пам’ятала себе — телята топтались по ній, вона змалку в наймах і в наймах, і ніде не була, і нічого за хвостами не бачила…

Дим застелив їй очі.

В забутті промайнуло дитинство, дівочі літа, вороним конем пронеслось невловиме щастя.

Дим, дим, дим…

— Тах, та-та-тах, — глухо озвалась дошка.