Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

— Ти куди? — брати.

Руками, як частоколом, заступили дорогу. А вона — шмиг у щілину! — тільки майнула спідничкою.

— Поб’ю, — сказав батько.

— Коси повириваю, — сказала мати.

— А ми жениха по-своєму провчимо, — сказали брати. — Такий бант зав’яжемо, що й не дихне.

Спить село, запорошене зорями. Спить густа верба над річкою. Це вже третя ніч на двох. Хилить гарячу голівку Килина до його грудей: «Ой, печуть мені руки, батечко покрутили. Ой, щемить мені в тімені, мати куделю скубла. Та не це мені страшно, Саню. Страшно за тебе, не ходи в сарай, там засіли брати з вилами, кажуть, порішать тебе, бо вони бояться, що як наскочать білі, пустять хату за димом…»

— Не так білі, Килю, страшні, як наша чорна глупота. Свій на свого з вилами…

— Що ж робити, Саню?

— А так робити: заберу з собою. Що мені, те й тобі, — життя наполам.

Затихла, задумалась ніч. Затихла, задумалась степовичка. За село не виходила — і раптом, з голою душею, у світ. Куди, в які краї, під які вітри?

І раптом — з дальнього кутка села:

— Бий їх!

— Бий!

— Красним…

— …красного перцю!

Дощем посипалися зорі з неба. Гупали в стріхи, в суху траву, розсипались червоними іскрами, багряні язики лизали пітьму.

З цього кутка прорвалось:

— Банда!

— В ружжо!

— Рубай вугля!