Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

З батькових оповідок

Блаженні голодні й жадні правди, бо такі наситяться.

(«Новий завіт», V, б)

Сотворіння світу

Спочатку не було нічого.

Ні неба, ні землі, ні людей, ні трави. Голубий сон. Вічний спокій. Небуття.

А потім — як у біблії: з пустоти, з голубого сновидіння виткалось раптом щось, і було воно схоже на човен, а може, на колиску.

Човен стояв на приколі. Я лежав у човні. Білі вітрила колисали мене.

«А-га-га, а-га-га», — прокуреним басом наспівував хтось. Цей хтось був добрий. Він давав соску. Очевидно, то був мій бог.

Це найперше, що я пригадую. Пригадую чи уявляю собі — не знаю.

Одного разу (це вже ніби з пам’яті) захитався мій човен, заскрипіли весла, і понесло мене кудись у голубий туман. Понесло на сліпуче світло, над пухкими подушками хмар, і земля вже хиталась внизу, мов розгойдана колиска. Тільки тут, серед неба й зірок, я побачив, що мандрую не сам: в одному гнізді — а воно пахло житньою соломою — сидить кільканадцять янголят, і всі вони лупаті, довгошиї, мов ластів’ята. Я возлежу між ними, а править човном наш добрий бог. Він сидить спиною до нас, диригує вишневою паличкою, на блакитних хорах заливаються жайворонки, кучмата голова його в піднебессі, ноги в репаних чоботях торкаються грішної землі. Я ще не розумів тоді, що я це я, а бог — наш батько, а білолиці янголи — мої старші сестри і єдинокровний брат. Де я, що зі мною? — несила збагнути. Я бачу лише тиху воду, яка затопила широкий світ; бачу голубі острови, то кучеряві, то круглобокі, що виринають з туману, погойдуються на хвилях і десь поволі гаснуть. Все довкола — як марево: легке, прозоре, мінливе. Я теж легкий і прозорий. Боюсь перехилитися через край човна. Мені здається: як тільки висуну руку, голуба течія підхопить мене і понесе туди, де все зникає. З ляку тулюсь до широкої спини, вона пахне сонцем і потом. Тут мені добре, за нагрітою спиною. Хвилями, жайвориним співом заколисаний, я засинаю. Чую крізь сон, як хтось солодко прицмокує: «Цму-цмок! Н-но, поїхали!» Цей голос мені найрідніший. Це голос того, хто завжди схиляється над колискою, коли мені чогось дуже хочеться, — плакати, їсти чи пити. І зараз я заплакав би — так мені незвично, так широко й сліпучо-ясно в цьому безмежному світі, — але поруч він, його тепла спина, його заспокійливий голос.

Вві сні минають віки, я розтулюю очі — навкруги все та ж блакитна безодня, краю-кінця їй нема.

Човен пливе в безконечність.

— Що то було, тату? — вже пізніше розпитував батька про небесне диво.

— А було, сину, що намучився з вами. Мати в лікарні, я один, хоч розірвись, от вас, малих, посадив на підводу та й повіз у лікарню, щоб побачились.

Найперший спогад… Казка обернулася на сільську буденність. Але не втратила для мене первісної поезії, глибокого смислу: за спиною батька вирушаю у світ. І той світ, як вічна загадка, голубіє мені неосяжними далями.

За спиною батька.

Це не раз повториться в моєму житті.

Сніг був коням по черево. Коні греблися в снігу, як мурахи в піску, санки грузли в білих дюнах, горнули перед собою цілий вал спресованого снігу і раптом стали. Я скоцюрбився в санках, білі ведмеді товклися по мені, з м’ясом рвали пальто, кров цебеніла й холола на морозі, в кулак стискалося тіло, у степу завивала біла пітьма, білі ведмеді кидалися на коней, на санки, на мене, я змертвів, не міг уже одпихатися і готовий був заснути білим сном.