Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

— От бачте, батьку, — говорив Оникій, виклацуючи зубами по банці з «нашатирем», — бачите, півхолоші відбатувала. Аби ще трохи — кришка, ногу одсікла б по самий гарбуз… А як закричала: «Уб’ю! Хату спалю! У Сибір піду — щоб не знать духу чмирівського!..»

— Нічого, нічого, — втішав батько, — хай казиться. А поголосочка своє робить. От мені сьогодні й нашіптують в корчмі: «Слух-те, куме… Щось у Ксаверія не теє… До найму ще, як до бога, далеко, а він уже в ліс подався, кобить, на заробітки». Я думаю: хай іде з блеску, а сам кажу: «Хто його зна. Мо’ й так». Тоді мені знов: «Подейкують, куме, що Оникій з Марфою теє… це правда? І на осінь, кобить, весіллячко». Я думаю: буде квас, та не для вас, а сам кажу: «Хто його зна. Мо’, й так…» Е-е, сину, кріпись, поголосочка своє робить. Заскаче твоя Марфа, як в’юн на вогні; ще, кажу, ноги цілуватиме…

А по деякому часі:

— Ну що, сину, не правда моя? Вже й другого дідько злизав. Грицай нагло помер, царство йому небесне, а ниньки і Ксаверія чорти прибрали. Хо-хо-хо, боже милий, боже праведний…

— Де? — блимнув п’яненький Оникій. — Що з ним, каєте, з тим балалаєчником?

— Відбренькав своє. Вагони в Бобринського зчеплював, дак його паровозом як бренькнуло — між буферами — і в корж. Такий же здоровий був, а то ні лиця, ні тіла — зчавлене м’ясо і кров… калюжею. Марфа там, кажуть, на всю пущу кричала, не стидалась, за батьком так у яму не лізла, як за ним. — І Чмир скрушно зітхнув, примовляючи: — Боже милий, боже праведний, не знаєш, де й коли кістки складеш. Треба, сини, пом’янути Ксаверія, гарячий був чоловік, та не злий — відступився. Тепер Марфа вільна, кругом сирота, і гріх перед богом не прихистить людину. Пом’янемо, і сьогодні ж, Онисько, на діжурство. Чатуй Марфу.

Того дня до самого вечора гудів куб у Чмиревій хаті. Тягуча, як вовна, пара клубилась під стелею, з мокрих стін текли веселі струмочки. А єдина шибка в забитому диктом вікні була сиза, геть запітнявіла, її не встигали промивати гарячі потоки випарів. Солодкий бражний дух витав над плитою.

Чмирева сім’я сиділа перед гнотом. Мотузяний гнотик звисав з трубки, по ньому пульсувала водичка цегляного кольору і, дзюркочучи, бігла у банку. Чмирі терпляче дивились, як перші краплі з підскоком падають на дно, як прибуває, вгору повзе іржавенька волога, як вона по вінця наповнює посудину. І тоді батько Чмир вихоплював банку і, гарячу, з нашатирним димком, підносив по черзі синам:

— Пийте, поки батько дає, оце й тільки нашого… Я, хлопці, старий, мов пес, і мене з двору тягне, в кущі, це точне знаменіє — скоро помру… Пийте, я вас голих не залишу, будуть у вас і погреби, будуть і кадки з салом. Тільки слухайте отчу науку: терпіть. Вам плюють межи очі, вас у спину штурхають, а ви терпіть і робіть своє, у щілини пролазьте, і буде так: великих зітруть, гордих зламають, а ви, Чмирі, колись опльовані, рачком, повзком та за божий стіл, до святих у кумпанію. Хто тоді скаже, що ви не святі? що ви не праведні?.. Ні в кого язик не повернеться, це вам точно кажу, бо я знаю людей. Пийте, сини.

У Чмирів од бурякової очі побуряковіли, від бражної пари лоби розпарились, від жари й духоти сорочки змокріли. А вогонь гуде і в голові гуде. І захитало хлопців, і пішла круговерть: стеля стала долівкою, а долівка стелею, і в батька ніс, як шайба, вже на потилиці ніс, і батько літає над кубом догори ногами, каже: «На, Онисько, ув-випий!» Онисько за руку, нема руки, немає своєї руки, ну й кат з нею, можна й ротом, і він ротом ловить банку, а банка в корито, і він у корито, і теж полетів, і впав, і голова покотилась, покотилась по стелі та дзеньк об поріг: «Ну й кат з нею, і так буду спать…»

Вдарив дзвін, вдарив по голові, в очах спалахнуло світло, і Оникій розплющив повіки: пече ж вогняно.

Розплющив і заплющив повіки. Подумав: він десь не тут. Цебто він тут, але десь не там, де був. Там плавав туман і жар, і банка була перед ротом, а тут холодно, весь правий бік у нього отерп і болить у кістках; повітря тут чуже — різке й холодне, і стеля біла й висока, і свічка горить.

Свічка… Звідки вона взялась? Та ще й на поличці? І звідки поличка?

Щось майнуло Чмиреві в пам’яті: з реготом штовхали його брати у вікно, і він десь повзав у сажі чи в темноті, натикався на відра, хапливо мацав чиїсь подушки, чиїсь теплі коси і бурмотів жагучо й злякано: «Цить… Не кричи… все одно це буде…» А брати реготали у вікна й під’юджували: «Так її, шльондру… по-чмирівськи!» А потім все стихло, і пам’ять отерпла, і він, мабуть, спав.

Спав, мабуть, довго і якось скорчено: ноги й руки сплелися у вузол, хребет лежить на мішку, а довбешка назад відкинута, десь на долівці. Чмир по-страдницьки охнув, ворухнув зсудомленим тілом і завмер: хтось над ним стояв.

Синя тінь.

На стіні — синя тінь од свічки, нерухома тінь людини. Чмир затаїв подих, ждав: битиме?.. Тенькало йому в голові, тяглись мертві секунди, тінь не здригалась. Чмир ще трохи, ледь-ледь повів оком: стоїть! Стоїть над ним — вона!.. смиренно опустивши плечі, покірно схиливши голову. Неначе молиться. Неначе благає. І, боже, яка вона чиста: світло горить на стіні, поруч неї, і Марфа од світла ще святіша. Тонка легенька сорочка на ній, і видно кожний узор, і тінь від кожного узора на тілі. Навіть видно, як по грудях, по дівочому стану в’ється тінь волосинок від розпущених кіс.

Чмир очмарів, поповз на колінах до неї: «Марфо, Марфо…» А вона принишкла. Не ворушиться, не відступає, стоїть під стіною, дивиться на Оникія невідривним поглядом. І Чмир, у гарячій лихоманці, полохливою рукою торкнувся її колін, забурмотів, мало що тямлячи: «Ну дурна… не кричи… все одно посватаю». Вона й не кричала, не опиралась, і Чмир, підохочений цим, зіп’явся на носки, пустив свої руки вгору, до її грудей, до шиї, вже й націлився, щоб присмоктатись до Марфиних губ, як раптом — вірьовка. Зашморг. На Марфиній шиї. Вірьовка. Зашморг.

І очі її — скляні від презирства.

— Тьпху! — сказала мертва Марфа і плюнула Чмиреві в лице.