Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Денисові хлопці товклися в потемках, десь над головою, на пекучій від холоду цеглі.

— Чуєте? Бухає! — повів заячим вухом Чмир. Замовк. І раптом до синів-лежебоків — То мороз буха чи ви там на печі?.. Пішли б, кажу, до сусіда та хоч поліняку яку притягли. У Грицая дров завалом, ще хату спалить. Оце сидить, либонь, на гарячому й носа надвір не поткне.

Щось загуркотіло на печі. Синки перекинулися з боку на бік та й знов притихли.

«Еге ж, — виклацував Чмир. — Добре тому сидіти, в кого кладка дровець і мішків п’ять бараболі під полом. А тут мороз тріщить, як у псарні, і пустий живіт присиха до хребтини».

Голод випихає Чмиря на вулицю. Прикривши свою душу — зверху кулаком, а з боків ще й ліктями, — вискочить Чмир у сіни, сьорбне юшечки з дрижаками: і коли ж воно переміниться, трясця його матері? Та ось нагнало й снігу. З вітром, з бурею, з вовчим співом у димарях. Закурився над селом борошняний пил, зашастав у дворах сухий тертий сніг, але буря вимітала його начисто, гнала попідтинню; а з городів, садів і канав вигрібала чорне листя й пісок. Сніг не держався землі, тільки де-не-де за корчами та кущами лишалися брудні смугасті охвістя заметів.

«Мать, не буде людської погоди!» — плюнув спересердя Денис у холодний бовдур, стягнув із печі сина свого Йоньку, взяв за компанію сусідського хлопця Санька та й подався у ліс на роздобутки.

По завії вийшли з села.

Щоб не бити постолів на шпичастих грудках, спустилися вони в балочку, де намело й накрутило ведмедів. Тут, у виярку між піщаними горбами, сніг був як сіль у перекупок: жовтий, з темною зернистою крупою. Буря так утрамбувала сніг, що він зовсім не привалювався й аж вищав під ногами. Йти було б легко, аби не зустрічний вітер. Крутий, пекучий, він пронизував до кісток. У Санька від холоду чубчик став дротяний, шапка стовбурчилась на голові, як на соснових голках.

Довго йшли мовчки, бо рота відкрий — дух забива.

— Ну, Хомич, ви, мать, сьодні кріпко поснідали? — озвався нарешті Денис, з-під вітру вивертаючи носа аж на потилицю.

Він питав ніби серйозно, але дивлячись на Санька, що плівся позаду, прискав блудним смішком і чи то від сміху, чи від холоду часто кліпав плаксивими очицями, а вітер тут же спивав його старечу сльозу.

— То як, Хомичу, кріпко поснідали? — допитувався Чмир, а тим часом штиряв свого Йоньку під ребра, і вони обоє, батько та син, лукавенько перекліпувались.

Мороз ошпарив Санькові обличчя, сповзала вовняна хустка, якою мати закутала хлопця, і малий поправляв її та заклопотано злизував світлу юшечку під носом. Він не. вловив Денисової насмішечки, не до того було, і відказав з дитячою щирістю:

— Гарно поснідали. Мати по картоплинці дала, а я ще й в олійку вмочив, на дні миски яскріла, так що підкріпився.

Чмир-старший веселенько хмикнув, і його вугристе колюче підборіддя, його мерхлі безкровні щоки сховалися в комірець повстяної свитки (він, мабуть, нап’яв одежину на голу душу, бо в дірки світилося синє-синє, гусяче, тіло). А Йонька, той обернувся до сусіда і випустив з білою парою:

— А пшоняної каші з молоком, га?.. не нюхав?

Від Йоньки справді дихнуло підгорілою кашею. І так смачно дихнуло — отою, знаєте, хрумкою підсмаженою плівкою, — що в голодного Санька запекло-запекло під рубчиком живота. Хлопець навіть спинився. Де ж вони молока розжились? Корова у них ялова, там така — шкура облазить… Те-те-те! Отож зрання бідкалась Грицаєва Марфа, що клята відьма занадилась до їхньої первістки. Вона, Марфа, заскочила у хлів (було ще затемна), щоб підкинути сінця худобі, коли щось волосате — кувирть з-під ясел! — та на вулицю. Марфа до корови, а вона трясеться, і з дійок свіженьке молоко скрапує…

Йонька роззявив рота, щоб, видно, дохвалитися доброю кашею, але батько вчасно турнув синка: «Йди швидше, патякаєш тут!» І Йонька враз осікся. Спритним циганським розумом збагнув хлопець, що бовкнув зайве. В їхній сім’ї суворо дотримувались правила: вікна закривай від мошкари, а рот — від клятих сусідів. Відчуваючи свою провину, Йонька насупився, бичкувато наставив лоба, розтинаючи тугі струмені вітру. Він сердито шкріб постолами по скрипучому снігу. Під його ногами плутався худий приблудний пес, який за літа пристав до Чмиревого двору. Старий підлиза, він так і крутив хвостом перед Йонькою, потім повертав до Санька хитру гостреньку мордочку, локотав язиком густе морозяне повітря, ніби дражнився: «Ага, й мені дістались пшоняні вишкребки!»

Санькові раптом розхотілося йти з Чмирями в ліс. Він повернувся за вітром. Далеко позаду лишилося рідне село. І тепла піч. І мати. За білою курою ледь видно було маленькі, як вулики, чорні хатки, сіру павутину огорож, темні чубки садів. З тим світом, де пахне смолою і димком черені, зв’язував хлопця лише кривий путівець, пробитий санками, ріденько устелений сіном. В кількох місцях дорогу перебігали білогриві табуни куряви, то вітер вимітав із низинок невлежаний сніг, гнав його безвісти. Холодно й непривітно стало Санькові. І думки його, жалісні та самотні, побігли путівцем до села. Але пригадались батькові слова: «Хоч вони й непутящі люди, Чмирі, та йди, сину, може, що й принесеш на вечерю». І вже близько ліс. Мов фортечна стіна, темнів за горбом мовчазний сосновий бір. А там затишок, там десь приховані ведмежі ласощі — повні дупла щільників і дикого меду.

— Ей, Хомовичу, не паси задніх! — гукнув дядько Денис.