Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

«Цього не можна!»

«Туди не ходи — дідько».

«Того не бери — чортове».

Оцим «не можна» вона обкопувала дитину, як садівник деревце, а корінці розправляла так, щоб вони вростали в хазяйство, в роботу і міцно сплітались круг єдиного отчого кореня.

Як вогню, боялись діти того зловісного «не можна»; для них законом було: нічого не руш без материного дозволу.

Не руш, не ступи, не скажи. А зачинаєш яку роботу — сіяти чи косити, — хай благословить мати на добре діло, хай скаже: «Тьху, тьху, тьху! Від заздрості, від дурного ока, від чорного поговору».

Вона — охоронець сім’ї.

І не дай боже розгнівати її, піти проти волі неньки. Страшним, спопеляючим словом прокляне вона душу твою відступницьку, і твій рід у зачатті, і руку, яка подає тобі, і язик, який залепече до тебе. Не буде тобі прощення, не буде життя. Як мара, блукатимеш неприкаяний, і не те що люди — кущі сахнуться від тебе, роса не зросить, сонце не пригріє, земля не прийме, одна дорога зреченому — туди, в гадюче болото.

Не приведи господи до того!

Батько сплять під образами, по хаті нечутно снує дрібненька мати, що всохла від печі й клопоту, діти ловлять кожен її порух, і кипить робота.

Вщухла обідня спека, вже нагодовані й напоєні коні, пора й виїжджати. І батько враз прокидаються, злизують жовту пінку з присмалених губ, мовлять: «Квасу!» Мати з погрібця виносить глек холодного хлібного квасу. Хома Гаврилович, стогнучи, висушують глек. Затим похрускують кісточками («Вернись, моя сило!») і виходять на сонце, де їх ждуть сини коло воза.

Ще якась мить — і загупали коні, заскрипіли колеса в піску. Хома Гаврилович повели свою свиту в ліс.

За батьком і мати гуртує челядь. Дівки беруть сапи, дерев’яні коновки і за матір’ю йдуть на капусту.

Двір наче вимело мітлою. Тихо й пусто. Навіть дітлахи подались за жінками. Для вечері, дивись, грибів назбирають, наскубуть порічок.

Лишається в дворі тільки чорний кудлатий пес Бабай. І він, старий охриплий пес, не гуляє. Він стереже дупло.

Зараз побачите, що це таке — дупло.

Колись, не за пам’яті Хоми Гавриловича, ріс за клунею старий гіллястий дуб. Давно вже нема його, спиляли. Лишився тільки високий репаний пень, що могутньо тримався корінням землі. У тому пні, на пів-аршина від низу, вирізали спершу кружало, таке, як у столі, потім випалили жаром пневі нутрощі. Вийшло щось схоже на дупло. Глибоке й просторе, воно роззявило на світ чорну прокурену пащу.

От коли збираються жінки на город чи в ліс, то котрась спеленає своє немовля (а дітей плодилося рясно), нажує житнього хліба в цідилку, й зв’яже ляльку, і всадовить немовля в дупло. Всадовить, обкладе ганчір’ям, заткне йому лялькою рот, щоб не кричало, накаже: «Бабай, стережи!» — а сама піде з двору, бува, на цілий день.

І лишається пес за няньку. Робота не хитра, звик. Простягне коло пня свої торохкотливі кістки, лапи під морду, дивиться в чорну пащу дупла, так напружено дивиться, аж сльозяться більмасті очі. З того дупла вигляда червоне, мов бурячок, якесь стареньке зморшкувате личко. Зирить мудрий пес на дитя, дитя лупає цибульками на собаку, і вони, здається, німо розмовляють між собою, пес йому про своє собаче, дитя йому про своє дитяче, і це, їй-богу, однакове, дуже їм близьке й зрозуміле. Про їхню розмову можна було б написати окремо, та ніколи, і муха оно вже сіла на плюсклий носик дівчинки. Пес підкинув морду, хляп язиком — відігнав кляту вертуху: ну її, ще занесе з багна пропасницю. А то підійде півень, потрясе гребінцем, холодним риб’ячим оком прицілиться на живого пуп’янка: «Що воно смокче, пискля?» Пес тоді хрипко: «Гав! Киш до курей, многоженець!» І знову вони вдвох, беззубий пес і беззубе дитя. Старе — як мале, їм добре обом у холодочку за клунею.

Та не завжди все так мирно, все гладенько. Бува, зарепетує дитя, мов різане, і пес скавулить, не знає, що вдіяти. Лизне язиком спітніле підборіддячко: «Цить, цить, моє щенятко». А дитя викахкує, от-от захлинеться, і пес очманіло ганя по двору, вищить, гавкає на далеку дорогу, та хіба докличешся: хазяїн із синами десь за темним лісом, а господиня з дочками — мов застряли в болоті.