Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Хлопці й забули про Чмиря. А він лазив по деревах, сучкуваті гілки задублювали свитку і вітер полоскав йому ребра. Що в нього заклякли руки, пальці стали дерев’яні, наче граблі, що він оглух від морозу, — про це Санько й не думав. Чмир існував для нього постільки, поскільки треба було підставляти спину й носом клювати у сніг, коли ставив той на лопатки скам’янілий постіл, а потім ждати, як зашурхотить кора й полетять додолу легкі, мов сухарики, вощини. Та Чмир нагадав про себе, гукнувши хлопцям:

— От баба, так баба! Ану, потрусимо її!

Чорна «баба» злякала Санька. Вона, мов жлукто, висіла на дереві, намертво прив’язана до стовбурища. Санько не одразу второпав, що то колода — мабуть, одна із тих, які ставлять поліщуки у лісі для диких бджіл.

їх ставили в затишних містечках, подалі від людського ока, і раз чи два на рік брали взяток, не такий вже й багатий, та на різдвяну кутю того меду стачало. Дерти чужу колоду — відкритий грабіж. Хазяїн пальнув би з дробовика або вилами простромив би злодія, коли б застав коло свого вулика. Але Чмир спокійненько ліз, напевне знаючи, що зараз ніхто не поткнеться в ліс, і в Санька знов загули під сорочкою бджоли. «А як прийдуть по слідах… аж додому», — зароїлося в голові.

З колоди взяли чимало вощин. І не пустих — з доброю начинкою.

Напівмертві бджоли ворушкою тирсою устелили сніг круг дерева. Від меду чи від страху гірко стало Санькові в роті.

Чмир спустився на землю з кийком у руці. Цим важенним кийком він щойно висадив дно у вербовій колоді. Обчухраний, засалений воском, він так-сяк обібрав на собі налиплі кетяхи, постогнав, виганяючи стужу з печінок, і підійшов до Йоньки.

— Оце все? — встромив носа в торбу, сюди-туди рукою — облапав кутки. Очі його палахнули крижаною синню. — Зжер, с-с-суча душа? Кажи!!

— Та ні… Цюцька… Цюцька хапала.

— Цюцьку — м-мать… — потяг кийком собаку, якраз між вуха, пес вайкнув, боком шаснув по снігу, перекинувся раз, другий і — затих.

— Уб’ю, стерво! — замахнувся кийком на сина, та не вдарив, плюнув чорним плювком під ноги і рвонув по снігу.

Вже почало вечоріти, тіні між деревами погустішали, та це вже були й не тіні, а сині надвечірні присмерки, що виповзали з-під кущів, з холодних яруг, з глибини потемнілого лісу. Санько байдуже плівся за дядьком; він уже не відчував своєї ходи, ноги спорожніли, стали наче ватяні. Скоро спорожніла й голова, і руки, вся вага тіла переливалася під груди. Там набухав камінь, твердий і гарячий. Той камінь розпирав йому груди, не було як дихнути, і раптом — гострий, жалючий біль полоснув навхрест, розпанахав живіт, і з очей приснули бджоли. Він упав і, мабуть, крикнув, та не почув свого крику, тільки віддалене «о-о-в!» повисло над лісом. Санько вже зціпив зуби, а стогін луною бився в темних берегах річища. То був голос чужий, і хлопець, підвівши голову, помітив, що далеко позаду, під липами, лежить Йонька, і очі його смертно гукають батька.

З пагорба біг до них розхристаний Чмир.

Далі Санько мало що тямив.

Його, здається, несли, взявши під пахви, і Йоньку несли, і шелестіли над ними чорні крила, хтось кричав на вухо: «Будеш годувати, як виростеш?» — і падав Санько у море, на гострий камінь, і нутрощі випікав біль, такий нестерпний і пекучий, що не було вже сили й стогнати. Потім трясло їх на санках, і лаявся Чмир: «Нажерлись воску… смоли б ви напилися!» — і знову падав Санько… у вогонь, у нестерпний біль.

Ця трясанина, ця мука були нескінченні, і світ летів шкереберть: то враз спалахувало сонце, воно випікало очі, у розпалену свідомість врізалась картина — червоні коні мчать їх по червоному снігу, то раптом наступала ніч, і все поглинала чорна тиша. В таку хвилину, коли жар засліпив його, Санько не вгледів, а бозна-як відчув (може, по. запаху рідних стін), що він дома, що мати поклала йому на чоло приємно-холодну руку, що з ним щось роблять. Робили щось жорстоке, ніби вичавлювали біль, але вичавлювали, це точно, бо та пекуча головешка під грудьми потроху стухала. Тож поки марив хлопець, кидаючись на лежанці, мати з дочками рятували його, як могли: один за одним клали на живіт мішечки з гарячим піском, живіт був кругло здутий, твердий і синій, мов куряче воло, і коли на тілі коржем виступав розтоплений віск, зшкрібали той віск ножем, тупим його краєм, та знов клали мішечки, та знов зшкрібали. Хлопець аж підпливав гарячим потом, і в запалих синцюватих очах збирався калюжками піт, несла його орлиця над морем, питаючи: «Будеш, сину, годувати, як виростеш?»

…Десь на третій день пішов Санько до Чмирів. У хаті було чорно. Зеленою кригою висвічували кутки. Коло печі сидів Денис, обчухраною спиною до дверей, і щось бурмотів у голодний бовдур. Хлопці товклись на витертій до цегли черені. А на столі лежав Йонька. Лежав твердо й плоско, і був жовтий, як віск. У жовтих руках блимала свічечка. З-під гнота медовими краплями капав віск. «Кап, кап» — на жовті безмовні пальці. Від тої свічки, від мертвого тіла так нудотно запахло вощиною, що Санька знов полоснуло вогнем під груди, і він, аби не зблювати, прожогом вилетів на свіжий дух.

Духоборці

Притча перша. Страх

Санько — найменший в роду Хоми Гавриловича — сидів під хатою і дослухався, як б’ються об стіну хрущі. Вони летіли з темної вулиці, летіли один за одним, наче витрушувались із листя старої верби, яка чорною горою стояла за ворітьми. Вечір був тихий; мабуть, збиралось на дощ, бо з далекого лісу поволі випливали хмари, важкі, попелясті, з рожево-сірими боками. Село наливалося мороком, теплою болотною задухою. Видно, хрущі злякалися дощу і сипонули хто куди; як тільки в повітрі бриніло тихе «ж-ж-ж», Санько весь напружувався: «Попаде чи не попаде?»