Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Упоравшись із дебелим сином («Нашого роду, сучий син! Ані скривиться, ані застогне!»), Хома Гаврилович тяженько передихнули й мовили так:

— Тепер, лайдаче, йди та вичисти все із гноярки. І розкидай під грушками, сам подивлюсь.

На кілок повісили ремінь, лягли подрімати під образами. Після праведних трудів не гріх і спочити. Челядь ходила по хаті навшпиньки («Тс-с-с, батько лежать!»), діти побожно лупали в куток, звідки хропло й бурчало так, що віялась Хомина борода і сипався порох із темних щілин.

Зараз, коли батько сплять, в домі за господаря мати.

Матері тої жменька, вона зчорніла від хатнього клопоту, вічної біганини та пліснявих злиднів. Здається, їй ніколи старіти, вона пругка й легенька, як і в дівках була, тільки зжовкло й зморщилось личко, витіпалась руса коса, усохли груди. Рясна спідниця бовталась на ній, як на тичці; обвисла кофтина, чорна від сажі; хустка з’їхала набік, це та хустка, що пов’язали після вінчання, і відтоді мати не скидала її, бо так годиться.

Метушиться по хаті дрібненька собі жіночка, і важко повірити, що саме вона породила дюжину синів і дочок, і діти вже пнуться до стелі, геть заступають її широкими плечима. І не тільки породила й виняньчила, а й легко, без крику й гаму, справляється з ними. Тому сказала, тому шепнула, тому пальцем ткнула — і всім робота. Захурчали веретена, закахкав ткацький верстат, забулькала вода в жлукті. Сизо стало в хаті від конопляної потерті, запахло мокрою золою, засновигали, мов тіні, дівчата. Хлопці пішли у двір, той до скотини, той колоти дрова, той плести вербові кошики. Хоч це й не помітно, але до кожного тяглись материні віжки: куди їй треба, туди й повертає дітей.

Батькова влада — в пудових кулаках. За її ж, материною, сухенькою спиною стояла інша сила, мабуть, ще страшніша. Ця сила — невидимі духи. Вони, злі й недобрі, витали скрізь — і в хаті, і на горищі, і в сараї, і в погребі, і на болоті, і в лісі. На кожному кроці вони підстерігали людину, аби наврочити, заподіяти каліцтво, порч, сухоту або ще яку хворість: у корови виссати молоко, у коня силу, в божому зелі — соки. Мати знала безліч таємних знамень, прикмет, які застерігали: бути недоброму. Забрався кріт у садибу і, не дай боже, підрив бульбу — то вже на смерть. Когось підрива, підрива, недовго житиме. Завив собака на місяць, загукав сич у димарі — і це на погибель. Чиюсь душу кличуть. А запіяла курка, заскрипів шашіль у миснику — жди напасті.

Весь її світ був у пітьмі, кишів нечистою силою — відьмами, дідьками, перевертнями. І мати знала, чого не слід робити, щоб не дражнити лукавого,' не викликати біди. І вона, мов привид, ходила за дітьми та, знай, скубла їх, втлумачувала в дурні голови:

«Не свисти, бо останнє висвистиш із хати».

«Не гойдай ногами, чорти на тобі гойдаються».

«Не торохти ложками, мало ми ще гриземося».

«Не цюкай лопатою по дорозі, вже тобі мати поперек горла стала, могилу копаєш».

«Не рубай на порозі, руки тобі порубає».

«Не переступай через малого, воно й так не росте».

«Не бий віником, бо всохне дитя. Ось тобі лозина, хрести його на здоров’я».

«Не плюй на вогонь, — поприщить».

Словом, була в неньки повна торба цих страхосудних заповідей, і мали вони таку ж магічну силу, як і віщі сни, шептання й заговори. Здавалось, мати й висохла тому, що вдень і вночі, все своє життя, стерегла невсипущо хату, і дітей, і скотину, билась одна з усім темним світом, відганяла духів, затоптувала, заклинала їх, стіни кропила свяченою водою, обкурювала сараї, доріжки посипала вугіллям.

«Будь, чоловіче, обачний, — наставляла вона дітей. — Дихни — й прислухайся, ступи — й оглянься. Бо хижа підступна сила, мов поліське болото, затягне, засмокче тебе — тільки ляснеш. Ти ще й не родився — лукавий стояв над тобою; ти зіп’явся на ноги — дідько за пазуху скік, круг душі обвився; ти вмреш, а нечистий танцюватиме на могилі. Свят, свят, свят — одведи, одступи, згинь!»

З молоком матері всотувала дитина страх до темного й дикого світу і перше, що вона чула, було:

«Цього ніззя!»