Розділ «Олександр Шарварок КРОВ ДЛЯ БЕЗСМЕРТНИХ»

“Слухайте, люди, як воно все було…

Убили Сірка, мамонта. Петро ж і знайшов його в лісі. На свою голову знайшов. Раз його викликають, і другий, і третій. То сюди, то туди, то ще кудись, бо, бачте, він перший помітив, що той лежить догори ногами. Велике діло — перший. Мертвий то мертвий, хіба не так? Виходить, ні. Виходить, краще було б заховатися, не зізнаватися, аби хто-небудь інший першим побачив, тоді б, диви, і минула Петра лиха година.

Що вже я люблю Петрика — у слово не впхнеться, а як він уже мамонтів любить — і слова не знайдеться. Все оддав би їм. І оддавав. Як діточкам…”

Почерк зробився геть кривулястим. Степаниді знову защеміло під серцем, в якусь мить все її життя зупинилося перед очима, як на фотокарточці: стоять вони вдвох із Петром, він, веселий, за руку її тримає, а вона не встигла й посміхнутися…

“…Ходила я до Фененка, до начальника, кажу йому, що ж це таке робиться? А він мені у відповідь: “Не хвилюйтеся, на все свій час, іде слідство, усіх розпитують, щоб, значить, знайти того, хто вбив”. Наче він не знає, що мій і мухи не зобидить, а, бач, раз іде слідство, можна й валити із хворої на здорову.

А це поповзли по селу чутки, нібито не вбивано мамонта, а потруєно. Тепер ще гірше: Нечеса хотів піддурити народ, от і сказав, що вбито, бо сам же й отруїв Сірка. Ходила я до слідчого, такий молоденький, як рибка з акваріума. І він мені те саме: “Не хвилюйтеся, розберемося, що й до чого, невинного не засудять”. А коли ж винного знайдуть, коли? Вже місяць Нечеса на язиці в села. А я й боюся гріх на душу брати, та все-таки думаю, слід би потрясти добренько сусіду нашого — Кулагу. Сірко частенько гостював у них у дворі, Костя, синок їхній, дуже дружив із мамонтом, а старі сердилися, що він уроки не учить, все з тим Сірком возиться. Так ніхто й не подумав спитати у нього. Хлопчик, правда, гарний, добра душа, а Валентин, батько, такий жмикрут, що прости і одведи. А на Фененка гляньте — не кращий. Уже ж займалися ним, по машині собі й сину купив, трьох поросят годує, м’ясом торгує, як лавочник, цілісіньке літо, звідки воно береться?.. Позаймалися та й кинули. А в ньому правди — й на краєчку ока…

Казали Петрові своєму: всі нещастя, по собі знаю, через любов велику: розстебнув душу, от і простудився, тепер кутайся не кутайся, а не зігрієшся…”

Степанида відклала авторучку, ще раз прочитала останнє речення, покивала несхвально головою і закреслила його так, щоб слів не розібрати. Внизу дописала: “А я собі гадаю, той мамонт і сам отруїтися міг, мало в нас гидоти всякої, чи що?” Потім знову засумнівалася і закреслила. Чим закінчити — не знала, перечитала написане, пошкодувала, що не вчилася; бач, такого простого — написати, що думаєш, а не може… І вона, вкотре, нагнала прокльонів на мамонтів, знесилена, люто пошматувала папір і вирішила зайнятися вечерею, скоро чоловік повернеться, треба на стіл готувати.

4

У “Чайнику” вже ніде було яблукові впасти…

Віктор Синиця, як міг, витягнув шию. В цей час його і помітив Славко. Одразу встав, замахав рукою. За столиком сиділо ще двоє. Вже літні він і вона дивилися в очі одне одному і зрідка розтинали уста тихим, таким тихим словом, що, певне, й самі не чули, і Віктор несамохіть подякував долі — за їхнім столиком, вважай, було тихо.

Вони пили — для зміцнення крові — морквяний морс. Віктор говорив майже пошепки і якомога популярніше.

— Ти, очевидно, знаєш, що ніде в світі, тільки в нас живуть до цього часу дванадцять мамонтів. Тобто жили. Одного вже немає. Не буду довго розповідати про них, відомо — реліктові, одностатеві, інстинкт самозбереження відсутній, справа не в тому. Загинув мамонт Сірко, отруївся. Під моїм керівництвом в лабораторії інституту робили хімічний аналіз крові, зараженої, як ти думаєш, чим? Продуктами розкладу речовин, які широко застосовуються в народному господарстві. Кров мамонтів, як губка, протягом століть вбирала в себе шкідливі елементи біосфери — те, з чим зараз так уперто і так безнадійно борються скрізь і всюди. Організм мамонтів — це конденсатор токсинів, а кров мамонтів — комбінат по їх переробці. І от настав час, коли вона повністю змінила свої хімічні властивості…

— Тому й беркицьнувся той мамонт? Тепер розумію…

— Так. Але слухай мене уважно, що ж це за екстракт — продукт еволюції мамонтової крові? Це… — Віктор пильно подивився наліво й направо — на них не звертали уваги, а він і вона, їхні літні сусіди, закохано дивились у вічі одне одному і нічого, крім зліпків своєї пам’яті, не бачили в них, тим більше — побіля себе. — Це… сонячний еліксир, формулу якого я вивів теоретично ще десять років тому.

— Ледве не поплатився за неї…

— Друг старався, роздзвонив через газету.

— Гаразд, друг як друг, далі…

— А далі ще цікавіше. Сонячний еліксир — це пракров пралюдей, що мешкали на землі мільярди і мільярди років тому до того, як з’явилася перша клітина, яка поділилася і так далі. Наявність цієї рідини у венах і капілярах нинішнього гомо сапієнса виключає обмін речовин, до цього часу першу і головну умову життєдіяльності будь-якого біологічного виду. Тобто обмін як такий відбувається, але не через клітину, він герметизується в крові.

— Космос?