Розділ «Валерій Шевчук СМУГА НЕЩАСТЬ»

Замотав головою: чортзна-що зі мною коїться. Навколо стояла мертва тиша, і ніде не чутно було ані шереху. Я схопився пальцями за стулки дверей і спробував їх розсунути. Але двері було зачинено наглухо, і я відчув відчай загнаного в тісну камеру бранця.

Треба було заспокоїтися, і я щосили стиснув поранену руку. Гострий біль віддався аж у плечі — це й справді протверезило мене. Зрештою, нічого особливого не сталося, запевнив себе я. Чи один я дзвонив з автоматів і не міг додзвонитися? Чи один потрапляє в дорожні пригоди і чи не застрявав я раніше в ліфті? Треба дочекатися, розумно вирішив я, щоб хтось ішов, і гукнути: хай викличе ліфтера. Це були елементарні резони, і я зумів довести їх до власної свідомості. Тіло мені, однак, тремтіло, і я сів просто на підлогу. Витяг сигарету й закурив, щоб таки прийти до тями.

Але наступної хвилі мені здалося, що-стінка, об яку я впираюся, еластична. Що вона ніби живе тіло — навіть легко поколихується від того, що дихає. Дим швидко заповнив мале приміщення, і мені знову забракло повітря. Загасив цигарку й витер піт з обличчя, який густо тік мені по тілі, обливаючи з голови до ніг.

Тоді я й почув обережні, скрадливі кроки. Зраділо скочив, затарабанив у двері, а з горла мені вирвався розпачливий крик.

Кроки стихли. Я стояв з розтуленим ротом і слухав. Той, хто ішов, здається, злякався. Було так тихо, що мені аж у вухах закололо.

— Гей ви! — загорлав я, тулячи вуста до щілини в дверях. — Викличіть аварійну команду!

Тиша. Я ковтав повітря, яке сочилося до мене через щілину, і тільки так міг себе втішити.

Знову почулися обережні кроки. Той, хто підіймався, повернув назад — кроки глухли.

Тоді мені в голову полізли навіжені думки. Я вирішив, що всі вони: телефони-автомати, трамваї, ліфти — зв’язані поміж себе, адже ціле місто переплетено складною мережею дротів, по яких тече струм. Я подумав, що в якусь мить вони можуть стати за одно і їм під силу погратися з людиною так, як граються оце зараз зі мною.

Треба було зібратися на силі й вирішити, що чинити далі. Є два виходи, подумав я: впокоритися чи повестися так, як повівся в будці телефону-автомата, котрий таки з’єднав мене з начальником. Може, то було простою випадковістю, але він, той автомат, підкорився!

І я вирішив повторити цей жарт із ліфтом.

— Слухай ти! — крикнув я загрозливо. — Коли не випустиш мене з себе, начувайся!

Зробив паузу зовсім так само, як і тоді, в телефонній будці, а тоді натис на кнопку дев’ятого поверху.

І сталося диво. Ліфт загув, ніби його мотори були при ньому, а не вгорі, в спеціальному приміщенні, й дрібно затрусився.

— Давай, давай! — горлав я. — Вези, я так просто від тебе не відстану!

І ліфт рушив. Але не вгору, як мені хотілося, а вниз.

“Хай буде так, — подумалося мені, — тільки б мені звідси вирватися!”

Я сподівався, що він спустить мене вниз і розчинить двері, і ми, хоч у такий спосіб, із ним порозуміємося. Однак ліфт повівся інакше. Спустився, здається, до третього поверху, знову затрусився, загув моторами і різко пішов угору.

Він мчався по шахті, набираючи швидкості. Я звалився на підлогу, з жахом відчуваючи, що він уріжеться зараз у стелю будинку й розтрощить себе й мене. Заплющився й почув, як справно й ладно запрацювали невидимі мотори. Вже пора було йому зупинитися, але він неприпинно мчав.

Я почув звук удару, мене підкинуло вгору і я ледве не буцнувся об ліфтову стелю. Але він прорвався через стіну, ніби була вона паперова, і з ревом вирвався із шахти.