Полтава

— Ще раз, ще!

Ворота йойкали, стогнали, і не будь вони цвяховані густо, і не будь у них заліза більше,

ніж дерева, то розлетілися б удребезги.

— Івана Степановича вбили, смерть убийникам, смерть старшинам!

Аж нараз із подвір'я озвався голос грубий, як з-під землі.

— Заспокійтеся, люди! Гетьмана Бог беріг. Він вийшов ціло. На молебен за його

здоровля, не по душі дзвонили.

— Хто балака? — почулося з товпи.

— Хто бреше? — заревіли кругом.

— Сердюцький сотник, Коновченко, — відповів той самий грубий голос. — Вірний

рейментареві свойому.

— Такий вірний, як Апостол і другі.

— Вірні, як Юда Христові.

— За млинок і ставок ви і маму рідну продали б.

— Не вірте йому, він бреше. Хай вийде канцелярист Чуйкевич.

— Канцелярист Чуйкевич вийти не може, бо його ранили, гетьмана обороняв.

— Чуєте? Івана Чуйкевича вбили. Оден був гетьманові вірний, і того вбили.

— Вбили, вбили! — ревіла товпа. І коваль знов закликав людей, щоб подавалися взад, бо

він розгойдує таран.

— Що там роздобарювати довго. Червоного півня пускаймо!