Полтава

гемонські, як на гетьмана нападати. Бач, чого Москва захотіла! А дзюськи не хоч! Не давайте їм

пардону, хлопці, кінчайте бішених собак, що на чесних людей з-поза плотів скачуть! — гукав

сотник Мручко, кидаючи собою на гетьманському булані від одного боку вулиці до другого. Сидір

біля нього.

— Так його, іродового випортка, за кривди наші, за муки братів, за зруйнований Батурин!

Довго здержувана злість і помста, що в серцях накипіла, перемінялася в енергію м'язів,

нездержану, стихійну.

Від Гадяча знов закурилася дорога. Вітер нею в Ромни гонив. На санях візник і дві жінки.

Чуйкевич Мотрю пізнав і поскакав назустріч. Біля Мотрі сиділа Обидовська. Обі горіли від морозу

і від зворушення.

— А ви чого? — крикнув Чуйкевич і зараз таки схопився: — Як можна! Тут небезпечно!

— Тому й ми тут, — відповіла Мотря.

— Божевільна? Бачиш? Бій!

— Не балакай багато. Де гетьман? — і вискочила з саней. За нею Обидовська.

Якась куля заблукалася й перелетіла попри них.

— Мотре, стривай! — кричав Чуйкевич і силувався вдержати її біля саней.

— Пусти! Де гетьман — чуєш?

— В чотирикутнику, перед нами, безпечний. В чотирикутнику серед трабантів і сердюків

сидів на коні гетьман, випрямлений, спокійний, о двадцять літ молодший. Даром підбігали до

нього то Орлик, то Войнаровський і просили, щоб зіскочив з коня, бо москалі прицілюються до