Полтава

XXIV

— А я б його, сукина сина, по морді, та по морді, та ще раз, та ще, та десятий, а щолиш

тоді кнутом разів з двадцять або й більше, щоби він, сукин син, раз на все тямив, що лошадь на

війні вещ самая первая і коштовнішая.

— А як заб'єш?

— Так що? Іван Петрович денщика за собаку убив. Так і треба. Собака существо

безмовнеє. Не пожалується. А він, ірод безсовісний, м'ясо для собачонка сам зжерав, а

собачонка сухарями з водою кормив. Підглянув Іван Петрович і вбив.

— Государ, його милість, лакея за канарейку собственною рукою заколоть ізволили.

— Ну да, да...

Попивали вино з погребу дідича; закушували гусячими вудженими ніжками, котрим мало

не ціла сотня в коморі на мотузці нанизаних найшлася, курили люльки, набиваючи їх тютюном з

дідичевого шкуратяного мішка, і нюхали табаку, терту з олеандровими сушеними листками,

котру тутешній дворецький по старій якійсь рецепті "очень іскусно" приладжував.

Кругом них, крім стін, стелі, долівки, дубового стола і двох таких самих лав, не

знаходилося нічого більше.

Прислуга його милості світлійшого князя Александра Даниловича Меншикова вспіла вже

очистити двір з усього "нє-нужнаго" і вивезти "вещі" по його розпорядженню.

— Ну да. У мене теж був очень інтересний случай. Хортиця моя, Вєрна, шестеро щенят

скинула і здохла. Буває і таке. Але щенки були гарні, на диво. Самі білії, довгомордії, сухохвостії