Полтава

сердиться на його, що пірвав?

Нараз ще одно питання прийшло йому на гадку: "Чи не вмерла вона?"

Завдавши собі це питання, став, як уритий, широкими плечами підпираючи вузенькі двері.

За час війни мерців чимало бачив. Не одну душу і сам вигнав з тіла, але на гадку, що,

може, та гарна дівчина вмерла з його причини і вмирала сама, не було кому навіть води подати,

зробилося на серці моторошно. Щось давно забутого відізвалося в душі, щось доброго,

людського, приголомшеного вояцьким ремеслом, виринало з невідомої глибини. Пригадалася

мати, перша сповідь, перший поворот у страстний четвер з церкви.

Він не хотів, щоб тая дівчина вмирала.

Навшпиньках підступив до Дарчиної постелі.

Чула скрипіт його юхтових чобіт, чула, як він хвилювався, як віддихав голосно й скоро,

але навіть не ворухнулася. Заціпила зуби, здержала віддих, лежала справді, як мертва.

Місячне сяєво, що падало крізь малі шибки і зеленуватими блесками обливало її бліде

обличчя, робило її ще більш подібною до трупа.

Перехрестився тричі, змовив молитву і... вийшов з хати.

Одарка чула, як підійшов до саней і приказував своїм людям, щоб розходилися на всі

сторони світа шукати "глупої баби", "колдуні старої". Де б вона не була, живою чи вмерлою, хай

приведуть, бо він її покарати мусить. Як вона,"дєдьчеє стєрво", дівчини не доглядала!

— Або що? — спитався котрийсь.

— Умерла, — відповів офіцер. Поздіймали шапки: