Не вбивай. Батурин.

— Піп у церкві проповідував.

Хазяїн зрозумів усе. Попи з царем тримають, з тим царем, що зневажає віру й

насміхається з Бога. Цар на гетьмана наклеп пустив, буцімто він наші церкви й монастирі

єзуїтам віддати бажає, і попи послухали його.

— Розумію вас, — почав хазяїн голосом сумним, ніби він отеє на якійсь стипі балака. —

Ви повірили попам. А знаєте-як вони, ті попи, собі міркують?

— Як?

— А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зі шведами поспіє, цар може з

ними зробити що захоче. Та ще міркують вочи собі, що хоч тепер гетьмана зрадять, так це ніщо.

Як побідить цар, то він їх за тую зраду всілякими маєтностями обдарує, а якщо гетьман зі

шведами верх візьме, то він їм простить, бо гетьман свій чоловік і своїх духовників не буде так

карати, як за що-будь карає їх цар. І ви повірили попам?

— Вони слуги Божі і закони Господні краще знають, ніж ми. Хай вони перед Богом

відповідають за нас.

— Кождий за себе відповість, бо на те у нас розум і вольна воля є. Якщо царська власть

від Бога, то гетьманська теж від нього. Гетьмана вибрав народ, а голос народу — голос Бога. Не

гідні ми зватися людьми вольними, коли не розуміємо того.

— Як голос народу — голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що громада скаже,

громада — теж народ.

— Та не така, як наша, і не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт опутав, і вона голосу