Не вбивай. Батурин.

муки, на смерть видавати! Страшно, товариші, страшно!

— Страшно, але як конечно, то нічого не вдієш. Краще хай потерпить дехто, ніж терпіти

має народ.

— Нехай терплять другі, щоб тільки не ми, правда? — і хазяїн гірко всміхнувся. Тамті

дивилися на нього з-під лоба й вертіли в руках шапками.

Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса нервово дрижали від збентеження.

Упадок Батурина нагнав їм такого страху, що готові були до всього, щоб тільки запопасти ласки

в ворогів.

Хазяїн знав своїх односельчан. Небагато між ними таких, що на них покладатися можна.

Це здебільшого старші, з діда-прадіда козаки. Решта — народ хибкий. Поки добре, то й вони

добрі, а не дай Боже лихої пригоди, то щось таке вам зроблять, чого й наймудріша голова не

передбачить.

— Знаєте ви що? — почав хазяїн, силуючися на спокій. — Якщо ви справді гадаєте

видавати їх, то в першу чергу видайте мене.

— Вас? — і сусіди аж підскочили на лаві.

— Так, мене, — відповів рішучо, — бо я проти Москви стояв і стою, я гетьманові вірним

був і є, я тих, що Батурина обороняли, за лицарів тримаю, а не за злочинців, котрих карати

треба. Беріть і в'яжіть мене, хай моя голова за ваші йде, бо, видно, не сидіти нам довше в

одному селі, ми тепер люди з інших світів.

Почувши таке гірке й несподіване слово, замовкли, бо і що ж було казати? Розуміли, що