Не вбивай. Батурин.

Декому здавалося, що з-поза обрію з мрачних країн темної ночі виїжджає лицар у

блискучій збруї на білому коні, з золотим мечем у долоні. На шоломі в нього китиця огненних

пер, вітер обриває їх і кидає на землю. Рожами кладуться вони на поля, на верховіття дерев, на

криші хат, пелюстки, платочки рожевого квіття стеляться кругом. Їде велетень лицар, мерехтить

сріблиста збруя, сяєво ясне ллється з золотого меча, а перед ним утікає ніч. Горбиться,

кулиться, до землі присідає і по ставищах, по мокляках, по оболонях волочить за собою

спідницю довгу з непевної темряви і з нічної імли.

Дивляться сивоголові господарі, як білий лицар чорну ніч проганяє, знімають шапки й

голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села приплівся, поміж молодшими гукає:

— Пора діло кінчить. Доволі кров нашу пили, кровопийці. Доволі крутили нами. В потребі

нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську

служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу.

— І млинок, і ставок, і вишневий садок, — доповідав його товариш.

— Дістанеш на Йосафатовій долині, а тепер маєш не садок, а в задок.

Сміються кругом.

— А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло,

тягло, хамська твоя мати, йди на панів працювати. От яка наша правда, браття.

— Авжеж, авжеж, — гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.

— Ти до чого, синку, ведеш? — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.

Сторонився. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишлеників кругом чимало,