Не вбивай. Батурин.

До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматній осаул, німець Кенігзен,

сотник Дмитро, деякі сотники городових полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького і

чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї

впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові

відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.

— Але ж бо ллє! — каже Чечель, вітаючись з Кеніг-зеном.

— Es giesst in Stromen[1], — відповідає добродушний німець з червонуватим обличчям, з

малим, грубим носом, як картопля. — Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота,

пропадай!

— Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!

У дверях до бенкетної салі Канігзен пускає Чечеля наперед.

— Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка, — відповідає Чечель, усуваючись

набік.

В салі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не

сподівались нічного зібрання, щолиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.

— Не жалувати свічок, — приказує Войнаровський. — Світиться, як за цапову душу.

Гетьман сумерків не любить.

— Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину, — додає батуринський сотник Дмитро,

присадкуватий, бар-чистий, як медвідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.

Саля оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос,