Не вбивай. Батурин.

— Що б там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане,

Мотря своє діло зробить. Хустинкою очі обтерла.

— Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоровля, ясновельможний, за успіх

вашого діла!

Вихилила чарку до дна.

— Завтра теж день. Ціла низка днів, дощевих і погідних, турботних і веселих, — так минає

життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в долі, хоч умремо в життю... Правда, пане

гетьмане? Ви не покинете діла? Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні

троянд, ні Мотрі, — нічого не було. Є тільки діло.

Сумно дивився на неї.

— Гадаєте, дурманю себе? Оп'янюю? Нічого подібного.

З душі кажу. Я вже себе в руках тримаю. І не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин

батька, матері, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви не п'єте свого вина? Гадаєте, гірке?

Солодке вино і кріпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю.

— Мотре!

— Гадаєте — вп'юся? Ні, міру собі знаю. Мене до чарки

не тягне. Лиш такий момент, такий дивний момент! Хто знає, чи побачимося знову...

Пийте ж на добрий спомин, на вічную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зійшло або

до неба полетіло, як легка хмарка на голубому блакиті, ось-ось, ще видно її, як мрію, як зітхання,

а за хвилину не буде нічого, лиш синій-синій блакит. Пийте!