Не вбивай. Батурин.

Жалувався. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго,

котрий любить її.

— Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в

мене — і є.

— Для тої другої годиться вам позабути про все.

— Робити кривду собі й найближчим нашому серцю.

— Хоч би й так.

— Так ви жалю не маєте на мене?

— Ніякогіського...

— Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре, — і руку її підніс до уст. Рука задрижала.

Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними. Нараз затремтіли,

вихопилися з його долоні — і Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не могли. Капали

крізь тонкі, білі пальці.

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій! — Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні

ноги. Ні, так не можна, так не годиться... — Простіть, я стільки перебула... Не видержало серце...

Прошу не дивуваться... Пройшло... Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те,

що треба. Я весела, я щаслива, я дужа. — Всміхалася. — Літа минуть, забудеться усе,

останеться діло, велике, святе. Похитав значуще головою:

— Коли б сталося.