Не вбивай. Батурин.

Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.

— Віддати?.. А то ж то як? Навіть гетьманову столицю Батурин віддавати?

— Тільки на час війни. Король гваранцію дає не рухати нашої землі, титулу, гербу, прав і

привілеїв наших. Заспокоїлися.

— Карлова побіда — це визволення наше. Розум велить усіма способами помагати йому

до побіди. Треба Дон прихилити до шведів і калмицького хана Люку з усіми його полчищами.

Для нас ще й тая користь, що краще їх зробити союзниками, ніж ворогами.

— Борони мене. Боже, від приятелів, бо з ворогами сам собі дам раду, — завважив

Апостол.

— Пословиця не до кождого випадку підходить, — відповів на те гетьман. — І твоя тепер

не годиться, бо на всі сторони воювати ніхто не може. Слухайте мойого плану. Він такий. Король

Карло повинен з одною армією простувати до Москви, а інші сили післати на Петербург.

Зруйнувати його, забрати землю новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися

в північні надволжанські землі, де земля не так родить, як від Москви на південь. Випертий з

укріплених городів, цар мусітиме прийняти баталію в чистому полі, а в чистому полі його

салдати проти хороброго шведського війська не устоять.

— Ніяк не устоять, — притакнули старшини, починаючи балачку над воєнним планом.

Був це предмет, найлюбіший їх серцю. Запалювалися і забігали в подробиці, яких до загального

плану годі втягати. Гетьман не перебивав. Хай вибалакаються. Даром такі розмови не минають.

Можна з них дечого навчитися.