Не вбивай. Батурин.

Росія велика, впустити ворога, а тоді не дати йому ні хліба для людей, ні паші для коней

— це дуже простий спосіб, щоб загнати його в біду. Тому-то цар і писав до Апраксіна, щоб усі

хлібороби, великі й малі, не тримали хлібів по клунях та по коморах, а закопували зерно в лісах

та дебрах, звідки б ворог нелегко міг його добути.

Царські люди, навіть найчільніші, знайомилися тоді з його славною дубинкою і

благословили такий день, коли їм поталанило не досвідчати царського гніву.

Одинокий союзник царя — це був гетьман Мазепа. «Весь тягар війни лягає тепер на нас»,

— писав цар до гетьмана, закликаючи його в Жовкву на воєнну раду.

Саме в страстну п'ятницю приїхав гетьман з невідступним Орликом і з деякими

старшинами до Жовкви на тую раду.

Ледве піднайдено для них квартири, і то примусом, а не з доброї волі, і навіть не за добрі

гроші.

Малий городок перемінився у якийсь венецький маскарад. Зелені московські каптани

мішалися з козацькими контушами та кереями, а три мови: українська, польська і московська —

зливалися у якусь мішанину, від якої аж уха пухли.

Матіркування, шляковання і псякревання чути було на кождому кроці, їх заглушувало хіба

тарахкання хлопців дубовими довбеньками до церковних парканів у велику п'ятницю і в глуху

суботу.

А коли прийшов Великдень, то жовківські дівчата не зважилися виводити гагілок на

цвинтарях біля церков, не співали про Романа, бо бачили, що приїхав ще хтось могутніший і