Мотря

— Ідіть у мир і не согрішайте більше! А це для ваших дітей, — додав, кладучи їм по

золотому.

Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей

мент душу за нього віддав би.

— Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли.

— Не побачить він нас більше ніколи. Пішли.

Петранівський до Чуйкевича підбіг.

— А це ж як?

— Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде.

— А інші?

— Інших поведемо з собою.

— Під суд.

— Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде.

Петранівський дивився, ніби не розумів.

— Дивно.

— Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити

людей, придадуться.

— На війну, гадаєте?

— А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться.

— На війну, — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно