Мотря

— Так уважай же, а тепер до гурту вертай! Пішов.

Чуйкевич задумався: "От воно що! Значиться, Любов Федорівна затіяла таке небезпечне

діло. Василь Леонтійович, може, про нього й не знає. Він певно не згодився б на те. Це ж злочин,

це ребелія! Та жінка ще колись великого лиха накоїть".

Ходив, не знаючи, що йому робити.

— Добре, що на тім і покінчилося. Добре, що ми ватажка не зловили. Його ватага нічого

не знає, — крім одного, а він під моєю рукою. Стоятиму на тім, що зробили ми звичайну

гільтайську банду, яка окривалася у лісі. Поговорю ще з Петранівським, щоб він надто побідою

не величався і щоби сотня не розговорювала про це. Гетьманові треба правду сказати, але ж і

гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках.

Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв.

— Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?

Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не

пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися

такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.

— Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, — промовив до них

Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям

шаблі.

Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.

— Батьку ти наш, добродію наш сердечний!